Знаєш, мала, а я помру сьогодні. Я завжди помираю в такі ночі. Раніше думав, що то просто безсоння, просто душу рве і серце, просто хочеться безжально товкти маківару, вихлюпуючи свою лють, відчай і безсилля… Товкти і думати – чому цей клятий шматок дерева не може дати здачі? Товкти, поки не впадеш знеможений… Впадеш, посмикаєшся судомно і затихнеш, з натугою вдихаючи запах ночі і власного поту… Раніше я думав, що просто хочеться напитися… Вщент, до «поросячого вереску», до втрати пам’яті і здорового глузду… Хочеться, бо… Хочеться…
А потім я зрозумів, що помираю… Чи падаю я у двогодинне лихоманкове провалля після безсонної ночі, чи у прірву хмільного забуття – я помираю… той, що прокидається потім – вже не я, мала. Бо я помер. Наступного разу і цей «я» помре, а прокинеться інший. І той, інший, товктиме в маківару ще дужче, питиме ще більше…
Йоко кеаге – йоко гері… уракен хізо учі – хіза гері… сейкен цукі – сейкен цукі – сейкен цукі…
І не знатимуть вони, мала, ні той, інший «я», ні той, хто прийде після нього, що лють, відчай і безсилля, оселені в маківарі, теж ставатимуть дужчими… З кожною моєю смертю вони ставатимуть дужчими… Якийсь «я» із наступних життів таки зламає ту бісівську маківару та не насолодиться перемогою… Навіть не тому, що все одно помре (бо це невідворотньо, смерть у ТАКУ ніч – це невідворотньо), а тому, що просто випустить тих бісів з маківари назовні…
Знаєш, мала, а в людини насправді багато життів… Не всі про це знають. А я знаю. Я ніде про це не читав - я ЗНАЮ. Просвітлення зійшло, як на Шакьямуні Гаутаму. Знаєш, хто це такий? Це Будда. Він був дуже пізньою і єдиною дитиною у своїх батьків. Не бажаючи засмучувати сина неприємними видовищами, вони не випускали його за межі палацу. Щоб він не знав, що таке старість. Каліцтво, смерть. А він так хотів побачити – що ж там, за мурами? Побачив… І теж, мабуть, помер… А потім народився інший Гаутама, який багато років сидів у священному гаю, поки на нього не зійшло просвітлення. І став він Буддою – просвітленим.
А я от не став Буддою. Я просто знаю, що кожній людині при народженні дають багато життів – усім по-різному. Вони, ті життя – як невидимі оболонки. З кожною смертю одна зникає. І так аж поки не залишиться одна гола і беззахисна душа. Може, хтось і знає, скільки в нього життів. Я не знаю. Тому й помираю кожного разу, як востаннє. Я вже звик… Смерть не страшна, мала…
Я помру цієї ночі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2016
автор: One of many...