ЧАСТИНА ДРУГА
4.
Звичайно, пошук причин Серьогиного успіху, і відповідно, свого неуспіху у вступі до медінституту спершопочатку усвідомлення краху мрій захопив Славка Пузика суцільно, буремно, нестримно й жагуче. Але, врешті, продовжувався цей пошук причин невдачі не надто довго, бо Славко все ж був людиною досить практичною й тверезомислячою, і з двох фундаментальних питань “хто винен?” і “що робити?” питання “що робити?” нарешті вийшло на перший план. Адже, яка користь може бути від копирсання в причинах прикрого становища — становище від цього копрсання ніяк не зміниться.
А становище й справді було прикрим (м'яко кажучи) — це становище повною мірою можна було б порівняти з класичним сидіням старої біля розбитоого корита. Але ж Славко Пузик не був старою бабою, а був молодим, енергійним, метикуватим і здібним хлопцем. Ясна річ, Славко трохи тепер жалкував за тим, що не погодився в свій час на пропозицію дядька Івана і його сина Романа піти на службу в дорожну автоінспекцію, де можна було прилаштуватися дуже й дуже непогано. Але жалощі з цього приводу були не дуже глибокими і не дуже довгими, адже сенсу в жалощах за минулими втратами було ще менше, аніж в копирсаннях у причинах невдач, та й, зрештою, саме завдяки відмові від спокусливої долі даішника Славко опинився в Києві, а це саме по собі було тепер великою вдачею.
Так, так, саме потрапляння в столицю було тепер для Славка, не зважаючи на невдачу зі вступом у ВУЗ, великим щастям. Широкі, багатоавтомобільні, багатолюдні зелені проспекти й вулиці! Урядові будівлі, де концентрувалась сакральна принада влади, такої колись казково бажаної і, здавалось, недосяжної влади, всемогутньої влади, котра тепер опинилась прямо ось поряд, перед тобою, приваблюючи реальною можливістю здійснення всіх найзаповітніших ще дитячих мрій потрапляння в цю владу, що, в свою чергу, відкривало б перед тобою всі можливі й неможливі дороги насолоди життям! Стародавні храми й монастирі, обителі старозаповітної укоріненості цієї сакральної влади в цьому саме місті — ця надійна незрушність вічної священної влади, котра виконує всі бажання щасливчика, котрий зумів до цієї влади долучитися! Господи, поможи! Хто, хто, а Славко вже не втратить жодної можливості долучитися до цієї, такої тут, у столиці, близької влади!
А ці магазини, ресторани, шикарні автомобілі, цей наймодніший одяг від напопулярніших світових брендів, ці зірки телебачення й сцени, котрих ти міг зустріти просто поряд на вулиці! Від цього просто йшла обертом голова! Хіба все це можна було порівняти з долею якогось там провінційного даішника? І вже зовсім невдовзі, в найближчому майбутньому, Славко, будучи, як вже зазначалось, здібним метикуватим хлопцем, більш-менш розібрався майже в усіх подробицях, в усіх “чорних ходах” і хитросплетіннях досягнення успіху, включно з розумінням дійсного, справжнього сенсу “здачі баксів” у ВУЗах та в інших навчальних і ненавчальних, державних і недержавних закладах і незакладах...
І це усвідомлення реальної можливості досягнення реального успіху вже зовсім скоро, в найближчому майбутньому, призвело до того, що Славкові Пузику вже навіть втрачена можлива доля студента медінституту здалася досить сіренькою — його вабили вже ширші горизонти, вищі сфери, привабливіші перспективи. Але це в найближчому майбутньому, а в сам момент невдачі зі вступом в інститут, в цей тоді фатальний час вигнання з омріяної обітованної медичної палестини Славкові було не до мрій. Тоді взагалі постало, наприклад, питання про повернення з негостинного Києва до рідного села, що, звісно ж, Славко відразу ж рішуче відкинув. Відкинути то він відкинув, а що далі?
Питання залишитись в Києві чи повертатись в рідне село стало тоді для Славка питанням життя і смерті: причому, життя в Києві видавалось для Славка єдино можливим життям, а повернення в село — ні, не смертю, а гіршим за смерть. Але легко вирішити залишитись в Києві, а як це здійснити? Своїм рідним на селі Славко вирішив сповістити, що він таки вступив до інституту і залишається в столиці — з цим проблем не було. Але ж залишившись тут, треба було якось існувати: десь жити, щось їсти-пити...
Славко Пузик не став дуже оригінальним, витративши деякий час на пошуки засобів існування в великому місті, як то житло, робота і так далі, він все ж зупинився на класичному варіанті виходу з такого роду складних ситуацій, відомому всім непроханим гостям великих міст ще з часів Радянського Союзу — Славко влаштувався в одному з Київських ЖЕКів двірником. Як відомо, дуже непристижна з невеликою зарплатою робота двірника ніколи не приваблювала мешканців великих міст, і тому влаштуватися двірником, отримавши при цьому які-неякі помешкання й зарплату, завжди мали можливість новоприбулі, котрі бажали хоч якимось чином зачепитися за столичне життя надовше, аби не повертатися до своїх провінційних витоків.
От і Славка Пузика не оминула доля двірника — але двірника столичного! І цим все сказано. Таким чином, Слако отримав помешкання в підвальному приміщенні будинку, так звану двірницьку кімнату, а також і зарплату, хоча й не велику, все ж реальну, тим паче, що завжди можна було б приторговувати на нескінченних Київських базарах і базарчиках, ринках і риночках, ятках і магазинчиках, і всяких таких інших місцях і закладах.
Взагалі, торгівля, або ж перепродаж товарів, набрала тоді на теренах колишнього Радянського Союзу, включно з Україною, масштабів всезагальної пошесті. Здавалося, що притлумлена кірзовим чоботом радянської ідеології торгово-підприємницька жилка комуністичної людини, таврована радянським правом, як “спекуляція” ( або ж по-народному “фарцовка”), нарешті випірнула з-під гніту, вирвавшись на широкі простори ринкової економіки, надавши всім, навіть тим, що займали найнижчі соціальні щаблі, можливість скористатися всіма благами лібералізму і свободи підприємництва, аби кожен міг би самостійно поліпшувати свій власний добробут коли захоче, як захоче і наскільки захоче.
Але насправді все було дещо по-іншому. Зруйнована падінням Радянського Союзу радянська економіка, вибила економічний ґрунт із-під ніг майже всіх верств тодішнього населення, тотально позбавивши будь-якої можливості матеріального існування весь колишній радянський народ, розбитий тоді на нерівні шматки новими кордонами нових національних держав, які виникли на теренах почилої в Бозі радянської імперії. Єдині, хто тоді від цієї всезагальної катастрофи не тільки не втратив нічого, але й придбав, була колишня радянська номенклатура, особливо її найвищі верстви, котрі як правили колишньою радянською економікою, так і продовжували після розпаду Радянського Союзу правити національними частинами цієї економіки, але правити вже не від імені народу, а вже від свого власного імені, в одну мить привласнивши колись всенародні (тобто створені всім народом) заводи, газети, пароходи... Це саме ця радянська номенклатура, котра ще вчора насмерть боролася з капіталістами, а вже сьогодні сама стала капіталістами, в одну мить перетворившись таким чином на своїх смертельних ворогів і разом із криміналітетом утворивши нову “еліту” нових держав. Це саме ця радянська номенклатура, до якої так хотів доєднатися Славко Пузик знайомими радянськими методами, а тепер намагався приєднатись до цієї номенклатури в її новітній іпостасі “еліти” новими, ще невідомими і самому Славкові методами.
Що ж до так званого простого народу, то його сув'язь із колишньою номенклатурою також зникла зі зникненням СРСР, бо ж зник і основний принцип, на якому трималася ця сув'язь — можливість для кожного з членів радянського суспільства в межах, згідних з його становищем у соціальній ієрархії, потроху красти (“підкрадати”) з усенародних набутків те, що не можна було придбати на зарплату: радянська номенклатура в момент розпаду СРСР вкрала відразу все і зразу, включно з усіма вкладами радянських громадян в радянських ощадкасах, привласнивши ці вклади всі до останньої копієчки, не залишивши своїм “вільним співгромадяман” ні єдиної крихітки для звичних крадіжок (“підкрадань”).
І навіть складалося таке враження, що на додачу до цього, колишня “номенклатура”, а теперішня “еліта” мала намір ще й на колишній радянський народ, теперішніх “вільних громадян” “повісити” який-небудь борг, хоча б, приміром, по декілька тисяч доларів на кожного під якихось там двадцять-тридцять процентів річних, які були б таким собі святковим бонусом до всього, вже вкраденого, але тверезо прикинувши всі “за” і “проти” такої перспективи, все ж вирішила відмовитися від цього. Адже, що можна було б узяти на проценти з голого-босого-голодного громадянина, окрім його натури, тобто його голого-босого-голодного фізичного тіла? А взявши за проценти це тіло, його спершу треба було б, принаймні, одягти-взути-нагодувати — а це вже збитки. А що ж з цим тілом робити надалі? Якось використовувати, чи торгувати цими тілами у внутрішньодержавних кордонах поміж своєю “елітою” не мало жодного сенсу, адже всі ці голі-босі-голодні піддані тіла і так були готові “пахать за жратву”, перебуваючи в повній економічній залежності від всевладної “еліти”. А торгувати цими тілами в міжнародних масштабах теж не випадало: по-перше, одночасно викинувши на міжнародний ринок багатомільйону громаду голобосоголодних тіл, неодмінно можна було збити їх ціну до мінімально можливої, навіть якщо в пропозиціях цього швидкопсованого товару, наприклад, замість назви “тіло” вжити щось більш романтичне на кшталт “душа” або що; по-друге ж, відірвавши свій турботливий погляд від насущності побудови своїх нових національних “демократичних” держав і окинувши поглядом вигулькнулий із-за зруйнованої “залізної завіси” весь вільний світ, стара номенклатура, вона ж нова “еліта”, раптом відкрила для себе неочікувану істину, що в усьому іншому, окрім колишнього СРСР, світі, навіть в Африці, не тільки рабовласництво, а навіть і феодалізм (прогресивний для колишніх республік СРСР) видавався не лише відсталим, а навіть дикунським, і раптом розгорнути работоргівлю в сучасному світі було б якось “не дуже камільфо”, адже старономенклатура СРСР, ставши новоелітою молодих держав, мала на меті окрім усього іншого якось утверджуватися й на міжнародній арені, а починати свої міжнародно-дипломатичні потуги з пропозиції продажу пари-трійки сотень тисяч живих людських тіл (навіть, якщо назвати їх душами) — ні, не камільфо, зовсім, зовсім не камільфо.
Одне слово, “елітою” старонових радянських республік було вирішено вчинити зі своїм новопридбаним народом більш гуманно, аніж пускати цей народ в торгівельний оборот — було вирішено задля їх спроможності якось вижити в нових умовах прищепити вільним громадянам нових демократичних держав звичку торгувати (або ж “підторговувати”) замість колишньої радянської звички красти (або ж “підкрадати”), адже все колишнє радянське загальнонародне майно стало тепер законною приватною власністю нової “еліти”, а свою законну приватну власність ніхто не хотів дозволяти комусь красти ( і навіть “підкрадати”). І пішло й поїхало. Завирував, закипів вселенський торгівельний казан. Спонукувані повальним безробіттям, позбавлені будь-яких засобів до існувння, громадяни з головою окунулися в чорторий торгівлі.
В кого не було ні копійки на те, щоб придбати щось подешевше, що можна було б перепродати потім подорожче, той ніс на базарі й базарчики своє, ще радянське, майно — такою була, наприклад, уся колишня радянська інтелігенція, котра хоч і мала в СРСР означення “гнила інтелігенція”, все ж якось там існувала, а от при нових ринково-економічних умовах нових вільних держав цій “гнилій інтелігенції” в праві на існування було відмовлено відверто й рішуче: і от, капітально залишившись за бортом життя , всі ці доктори-професори-академіки, письменнники-актори-художники і всякий такий інший науково-гуманітарний непотріб подріботів по своїх закутках шукати все, що тільки можна продати — і поніс все, від дорогоцінних фамільних прикрас до стоптаних дідових капців, поніс на базари, щоб там продати і якось таким чином прохарчуватись.
В кого все ж якось залишилась була якась копійка, або ж в кого виявилося досить кебети й спроможності аби віднайти, тобто позичити цю копійку, ті з “кравчучками” й “кучмовозами” кинулися по всіх усюдах, по всіх близьких і далеких зарубіжжях і закордоннях, аби придбати там щось подешевше, щоб потім в себе дома на базарі продати все це якомога подорожче. Так от і виникла новітня Ураїнська незалежна держава з абсолютною меншістю можновладців, які заволоділи майже всім національним багатством і диктували свою волю абсолютній більшості громадян, дозволивши все ж цим громадянам скаржитися на долю і на можновладців в засобах масової інформації, котрі були також приватною власністю тих же можновладців.
Та як би там не сладалося, а найбільша концентрація можновладців і грошей була, ясна річ, в столиці, а відповідно, й простолюду, до якого належав і Славко Пузик, найбільше крихіт з барського столу перепадало в столиці. Так що, як не крути, а з усіх сторін вибір Славка на користь життя в столиці незалежної Української держави місті-герої Києві був не лише виправданим, а і єдино вірним, особливо ж з огляду на його плани продертися таки до лав господарів життя. Звичайно, двірницька кімнатка у підвалі — не найкращий трамплін для стрибка в найвищі владні кабінети, але незламна упевненість Славка в своїй спромозі й удачі, його метикуватість і здібність до навчання дозволяли не сумніватися в життєвих перемогах.
Щоправда, як саме він буде пробиватися до найвищих щаблів влади і добробуту, Славко поки що конкретно не знав, але мав на меті конкретизувати ці свої наміри вже в найближчому майбутньому. І для цих його планів, як виявилося, іпостась двірника виявилася, як не дивно, не найгіршою. По-перше, амплуа двірника надавало Славкові можливість перебування з усіма місцевими мешканцями у стані такого собі знайомства, яке дозволяло завжди перекинутися парою слів і дістати найостанішу і найрізноманітнішу інформацію з найперших уст, адже, мешканці сучасних міст можуть роками не знати своїх сусідів по сходинковому майданчику, але завжди готові перекинутися парою слів з двірником — це, мабуть, щось накшталт стосунків із тимчасово знайомим незнайомцем у купе потягу, коли ти готовий поділитися навіть тими своїми таємницями, котрими не поділився б і з найближчими друзями. А крім того, перебування в підвалі будинку надавало можливості перебувати на рівних , так би мовити, з “підвалом міста”, тобто з усією братією найнижчих верстсв міста, від безхатченків і всякої іншої шпани до дрібних злодюжок, котрі, перебуваючи в стані непримиренної ворожнечі з представниками респектабельної частитни міста, тим не менше знали про всі таємниці міського істеблішменту більше, ніж могло б розкопати найприскіпливіше розслідування якогось детективного агентства — і це було невичерпне джерело інформації, потрібної Славкові для розробки планів просування з підвалу міста до його найвищих поверхів.
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706923
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2016
автор: Пересічанський