Монотонною музикою на зовнішні шибки мансардного вікна падає дощ. Краплі води, перетнувши довгі безтурботні кілометри польоту, великими колами зустрічаються з жорстокою реальністю холодного скла. Розбиті об прозору скалу, вони на очах згасають, сповзаючи кілька сантиметрів, і тануть, зникають у сльозах заплаканого даху.
Плаче небо, а з ним плачуть вікна, дахи будинків, змерзлі дерева. У всій цій меланхолії плаче день. Під цей дощовий супровід у кімнаті, закутаній стінками, спогади беруть мене за руку і переносять у минулі моменти мого життя. І від цього стає ще більше сумно. В ті хвилі небо, здається ще більше мене розуміє, відчуває мій біль схлипуванням грому і сильнішими краплями по вікні. В голові мимоволі пробігає думка:"невже це було зі мною..."
Фотоплівкою на екрані минулого спогади перемотують кадри мого життя. Одні викликають легеньку ледь помітну посмішку і в ту ж мить ностальгію за тим теплим комфортом внутрішньої радості. Інші жалять гнітючими лабіринтами пам'яті.
Після цього сеансу мрії, відбираючи потрібних персонажів з минулого і домальовуючи в уяві своїх, тепло вмощуються у моїй голові, закривають повіки і злегка заколисують під ту ж саму монотонну музику дощу...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707199
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.12.2016
автор: TearPrincess