Треба нерви міцніші від криці,
Щоб сприйняти життя мінуси,-
Діти ринули - до залізниці,
А онуки,- стави де, ліси…
Залишилася мати самотня,
Як здебільш на своєму віку,
Що ж така вже дорога зворотня,
Не здогнати на шляховику…
Все минуле гайнуло далеко
У чужії ті теплі світи,
Як у край восени той – лелека,
Залишивши хребти самоти…
Стовбури стоять голі, без крони
Родових тих знаменних дерев,
В хвилях вітру землі б’ють поклони
Свій шануючи праведний крев…
Де одній, ніби чемній черниці
Зустрічати з небесності дар,
Лихоліття усі зимовиці
Та нести літ мирських весь тягар
Де так боляче битиме доля,
Віддаючи, як кажуть, платню
За кремезну життєву сваволю
І за ту метушню - біготню…
У якій загубила все гарне,
Бо вкладала, що мала в дітей,
Мабуть, так недостатньо та марно,
Бо не кроків - від них, не вістей…
Спокій лише, що ще не безхатня,
До всіх дій – світлий розум ясний,
Забезпеченість, хоч недостатня,-
Пил душі почуттів ще рясний…
Тож не треба, до найму, в служниці
І втікати кудись за кордон,
Де життя гірше, ніж у в’язниці,
Як страшний з непробудністю сон…
Доки стук буде чутно у серці
Та світитимуть оглядачі
Сонце з Місяцем, ніби в люстерці
Боронитимуть вдень і вночі
Доти гідно плекати, хоч лишня...
Всі надії про кращі роки,
Бо є сила велична всевишня,
В ній Господньої святість руки…
28.11.2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707541
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 20.12.2016
автор: Єгорова Олена Михайлівна