Так хочеться повити на Луну!
Вона мене завжди чомусь пригнічує.
Закутавши півнеба в сивину,
Зрадливим оком в темряві підсвічує.
Прогнавши сонце вечером з очей,
Цариця неба темного непрохана.
Сестриця мороку,таємин і ночей
В Стожари щемно і без успіху закохана.
Одна на небі-пава між зірок.
Із сутінками потайки цілується.
Над ставом перекинула місток
І вродою холодною любується.
Одна завжди-для нас не дивина.
Самотністю доведена до відчаю.
З-за хмари ненароком вирина-
Із року в рік, віками і сторіччями.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708759
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.12.2016
автор: Татьяна Белая