Борщ

Петро  почув  запах  з  порогу  й  одразу  чкурнув  до  столу  –  а  там  вже  парував  велетенський  таріль.  Борщ.

Петро  кивнув  дружині,  а  вона  посміхнулася  та  мовчки  лишила  його  наодинці  зі  стравою.  Для  нього  борщ  –  ліпший  смаколик,  хліб  насущний.

Петро  вмостився  на  стільці,  схопив  ложку,  набрав  повнісіньку  та  повільно  прийняв  у  себе  рідину.  Наче  лава,  сунула  вона  горлянкою,  а  Петро  вже  був  деінде.  Він  лежав  на  м’якесенькій  смарагдовій  траві  під  віковою  вишнею,  небо  ультрамарином  спалахувало  крізь  щільне  листя,  все  довкола  оповив  золотавий  туман.  Аж  від  сонця  линула  пісня  –  навіть  не  пісня,  одна  щемлива  нота,  і  душа  Петрова  солодко  нею  мліла,  заколисана  чи  не  до  смерті,  ба  навіть  далі.  Петро  помер,  воскрес  і  тепер  був  у  раю…

Тоді  сьорбнув  удруге.  Вишня  обернулася  Чумацьким  шляхом,  а  Петро  сунув  тим  шляхом  у  неосяжному  просторі.  Ні,  не  Петро  –  то  його  щаслива  душа  набула  форми  сузір’я  Возничого,  правила  душею  нідебічного  возу,  а  того  тягнула  душа  Єдинорога.  Ех,  далекий  шлях!..

Петро  сьорбнув  утретє,  і  геть  все  полетіло  шкереберть.  Чорний  слиз  тягнув  його  все  глибше,  кров  у  венах  стигла  кригою,  гіркота  стала  сенсом  буття,  яке  ось-ось  мало  закінчитися  в  цьому  всесвітньому  багнищі…  Петро  силоміць  плюнув,  в  очах  його  заясніло,  він  побачив  перед  собою  таріль,  в  якому  пінилася  й  ворушилася  смердюча  смарагдова  рідина.  Борщ  укис.

Петро  глянув  на  годинника  –  так  він  вже  тут  третю  добу  досиджує!  Він  рвучко  підвівся  й  кинувся  –  сходи-сходи-сходи,  вулиці-вулиці-вулиці  –  Петро  летів,  втративши  глузд  і  дихання,  а  за  ним  линула,  його  переслідувала  та  сама  щемлива  нота,  яку  він  почув  після  першої  ложки.  Тільки  от  тепер  це  був  суцільний  жах.

Лікар  оглянув  Петра,  а  тоді  сказав  йому  пошепки,  боязко  озираючись  на  вікно:

-  Це  залежність.

-  Від…  борщу?  –  також  пошепки  запитав  Петро.  Лікар  кивнув,  і  Петро  впав  перед  ним  долілиць,  охопив  брудні  чоботи  лікаря  обома  руками  й  заволав:

-  Лікуйте  мене!

-  Невиліковне,  -  відрізав  лікар.  А  тоді  відштовхнув  ногою  руки  Петра,  підвівся,  пішов  у  куток  і  за  мить  повернувся.  Він  щось  втовкмачував  в  Петрову  правицю,  той  глянув  –  дерев’яний  кілок.

-  Дружина  твоя  –  відьма.  Ось  твій  порятунок.  Йди,  зроби  все,  як  слід!  –  і  лікар  випхав  Петра  з  кабінету.

…Петро  почув  запах  з  порогу.  Він  зазирнув  у  кухню  –  а  там  на  столі  вже  парував  велетенський  таріль.  Борщ.

Петро  відчув,  що  волю  його  ось-ось  буде  зламано,  смикнувся,  а  ну  ж-бо,  де  мій  кілок.  Аж  тут  і  дружина;  посміхнулася  йому,  і  кілок  випав  з  обм’яклої  руки  долі.  Петро  знесилено  бухнувся  на  стілець,  тремтячою  рукою  взяв  ложку,  черпнув  нею  з  таріля  та  потягнув  до  рота,  розплескавши  дорогою  чи  не  половину.  Червоні  плямки  на  скатертині  розповзалися,  рухалися,  розквітали  маками,  півоніями,  трояндами,  бриніли  кольорами,  здіймалися  в  повітря,  кружляли  півпрозорими  тривимірними,  в  нашому  світі  небаченими  рослинами  та  істотами.

Петро  заплющив  очі  та  прийняв  у  себе  палаючу  рідину,  і  вже  за  мить  знову  опинився  на  м’якенький  смарагдовій  траві  під  віковою  вишнею,  пливучи  в  ясне  безхмарне  небо  одною  щасливою  нотою:

-  Б-о-о-о-о-о-о-р-р-р-щ…  

2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709262
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2016
автор: Максим Тарасівський