ти взявся мірять мене манівцем
лінійку ти позичив у дитини,
і малював китайським олівцем
мого життя нездійснені картини,
і прагнення моє рівняв з своїм,
що теплоти таки добилось,
моє здалось химерним і чужим -
бо в твій маленький обрій не вмістилось…
завжди жалів себе, мав привід для образ.
а я ридала , коли вірш не народився
ти присипляв себе й мене та гаяв час.
я ж божеволіла, шо ангел не наснився
тікала в поле, в сподівання неземні
де вітер мій, де пам’ять про свободу
де ніч завжди була за подругу мені
де чаклувала співом на вогонь і воду…
та знов і знов верталась я туди,
де уривалося завжди натхнення
то жереб чи то совість кликали : іди,
там просять допомоги і прощення
чи я до тебе поспішала? – ні
багато мушу ще в житті земному
знайти, перш ніж побачу у пітьмі
вогні,що вкажуть шлях мені додому…
© Олена Зінченко 2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709952
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.01.2017
автор: Zinthenko Olena