Вона говорила, що знищить всі речі,
Розірве на тисячі клаптиків, зруйнує усе,
І кожного ранку тримала фіранку,
Дивилася в небо, як сонце встає.
Червоні розводи пливли над будинком
Мов плями від крові. Старого вина.
Завжди, доливаючи в келих по вінця,
Питала у Бога: для чого війна?
Кому в цьому світі потрібно вбивати,
Чи зможе вона розпочати з нуля?
Лежала на ліжку і гоїла рани,
Клубочком скрутившись, немов кошеня.
Підходить дитина. Легенько рукою
Торкнувшись її молодого чола:
«Прокинься, Матусю, — тебе хтось питає, -
Той голос як в Тата. Ось слухавка, на…»
І тишу зруйнує ранкове нявчання:
Наснилось. Примарилось — правда гірка.
Останній ковток — зі склянки зникає
Краплина завдовжки у ціле життя.
23.12.2016
© Богдан Кухта
#Вірші_в_КУТочку
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=0ko5NI5xjPE[/youtube]
[youtube]https://youtu.be/HDip5nQD7O4[/youtube]
Підтримати автора:
4441 1144 2483 1947 - моно
4149 4999 9060 2763 - приват
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710120
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.01.2017
автор: Kukhta Bohdan