Жертва

                               Тиха  розгублена  ніч.  Я  знаходжу  у  ній  свій  неспокій  та  схвильований  трепет;  видається,  що  десь  далеко,  нечутно  й  легко,  в’ється  тонка  ніжна  мелодія  мого  очікування  та  ще  живих  вогненних  невинних  надій,  сплітається  зі  смутком  м’якої  чорнильної  темряви,  розливається  важко  здобутою  певністю  всеньким  світом:  вона  вкриває  елегантні  слабі  нечіткі  контури  високих  мереживних  лип  і  піднесено-лагідно  перемовляється  із  жовтаво-срібним  місяцем,  линучи  разом  із  його  світлом  в  найвіддаленіші  забуті  місцини  моєї  чуттєвої  емоційної  радісної  душі.  Ніч  повільно  зникає  в  своєму  розміреному  мовчанні,  та  це  додає  ще  більшої  гучності  моїм  роздумам  й  сподіванням;  все  розмивається  од  нечіткої  акварелі  марення,  все  ледь  чутно  й  монотонно  повторює  моєму  серцю  вільне  та  обнадійливо-легковажне:  гомони!  Чи  я  можу  хоч  раз  без  вагань  піддатися  цій  пропозиції?..
                               Вгорі  бачу  птаха,  що  майже  остаточно  утратив  свою  істинну  звичність.  Скоріш  за  все,  те  мені  тільки  видається  –  ні,  я  у  цьому  впевнена.  Та  бажання  втрачати  вподобаний  образ  у  мене  не  виникає,  як  би  не  намагалася  себе  змусити;  спроби  збудити  передбачливість  не  приводять  ні  до  чого  путнього,  якщо,  до  того  ж,  врахувати,  що  я  не  надто  й  старалась.  Очі  заглиблені  ввись  і  самі  домальовують  мереживні  лінії  непевностей  та  припущень(у  власні  теорії  чомусь  завше  віриться  дуже  легко).  Птах  увесь  тонко  вплетений  в  небо  –  погано.  Я  ще  бачу  його  нечітку  білосніжність,  свято  сподіваюсь,  що  вона  ще  жива,  не  зовсім  потонула  у  глухій  чорноті.  Ох,  навіщо  брехати  собі,  навіщо  ці  обнадійливі  фрази!  У  цьому  небі  не  видно  навіть  найяснішої  зірниці  –  що  йому  якась  дрібненька  птаха?
                               Чую  кроки  попереду,  чую,  як  темрява  вливається  в  дійсність,  постає  переді  мною  живим  людським  образом.  Дивлюсь,  примружуючи  очі  од  м’якості  навколишньої  незмінності.  Ледь-ледь  розрізняю  контури  й  одразу  її  пізнаю  –  це  таки  Маргарита,  я  повинна  була  здогадатись.  З  її  появою  я  немов  чіткіше  починаю  сприймати  дійсність.  Ніч  пахне  зовсім  по-іншому,  ніч  пахне  травнем  і  свіжістю.  Руки  вплітаються  в  темний  килим  рослинного  танцю,  що  усе  завзятіше  й  елегантніше  звивається  в  поривах  холодного  миттєвого  вітру.  Я  відчуваю,  як  разом  із  ним  починає  наростати  й  мелодія  мого  хвилювання,  як  вона  досягає  своєї  кульмінації,  а  тоді  раптово  коротко  обривається  й  падає,  падає,  падає  все  далі  у  моє  серце.
                               Я  знаю  її  уже  протягом  доволі  довгого  часу,  видається,  розумію  всі  її  особливості  й  можу  спрогнозувати  кожен  порух,  та  чомусь  не  відчуваю  її  чимось  буденним,  не  можу  записати  до  переліку  сірих  повторюваних  звичностей;  разом  із  тим  це  викликає  деяку  прохолоду  та  відчуженість,  певна,  вона  не  зосереджує  на  мені  свою  увагу  так  само  пильно.  Мій  егоїзм  торкається  й  цього  персонажа  історії;  не  можу  уникнути  набридливих  дурних  дум  про  те,  що  Маргарита  зобов’язана  мені  навіть  власними  відновленими  принципами  й  рішеннями.  «Гей,  це  ж  ти  встановила  у  ній  хоч  якусь  слабку  певність  в  собі!»  –  так  ти  мовиш,  внутрішній  голосе?  Вона  ж  має  крім  тебе  ще  купу  сторін  й  варіантів  бачення,  незліченну  їх  кількість!  Невже  вони  не  робили  спроб  нав’язатися  її  серцю?  А  все  ж,  Маргарита  і  їм  набридає;  бажання  жалості  і  постійна  незмінна  нестабільність  вбивають  навіть  найпалкіші,  найбільш  вперті  помисли(але  не  мої,  звісно).
                               Вона  не  може  ні  на  чому  зосередитись,  постійно  шукає  прихистку;  я  вважаю  це  страшенним  фальшем.  Вона  шукає  всеохоплюючого  сяйва,  вона  переконана,  що  те  зове  її  найщиріша,  найясніша  зоря,  якої  навіть  й  не  видно.  Яка  дурість,  яка  довірливість,  легковажність!..  Маргарито,  хіба  ти  не  бачиш,  що  тягнешся  до  штучного  світла  настільної  лампи?  Її  ж  солодкаву  брехливу  сліпучість  так  легко  пізнати!  Ти  ж  не  певна  навіть  у  власній  цілі!..
                               Наївністю  та  надуманим  піднесенням  легко  скористатись,  я  часто  зустрічаю  однаковісінькі  приклади  цієї  простої  істини.  Інші  сміються  над  тобою,  Маргарито,  та  хіба  ти  не  помічаєш  причини?  Ох,  ні,  для  чого  занурюватись  у  ситуацію,  ти  не  хочеш  бачити  її  дна!  Якщо  й  так,  хіба  це  має  для  тебе  значення?  Чому  ти  так  часто  вдивляєшся  в  дійсність?  Безглуздя!  Фізичний  стан  речей  не  має  жоднісінького  значення.  Чому  ти  не  хочеш  пізнати  свій  власний  світ?  Тебе  не  повинна  хвилювати  реальність,  це  не  твої  проблеми(я  хочу  вірити,  що  ти  все  ж  вища  за  цю  буденність).
                               Ти  так  часто  промовляєш  до  них(більше  жестами,  обличчям,  та  я  помічаю):  «Я  сплітаю  усе  це  божевілля  разом!  Я  елемент,  якого  не  можна  позбутись!».  На  твоїх  чобітках  мерехтять  синьо-зеленими  плямами  тоненькі  шнурки;  вони  переконані,  що  туго  зв’язують  все  взуття.  Ти  ходиш  швидко,  великими  кроками;  шнурки  мелькають  в  повітрі  туманно  і  непомітно,  ти  певна,  вони  б’ють  сильніше,  аніж  найміцніший  батіг.  Люба,  люба  Маргарито,  яка  поверхневість  та  самовпевненість…  Шнурки  найбільше  страждають  од  злив  і  бруду.
                               Ти  стоїш  переді  мною,  і  я  здогадуюсь  про  власне  майбутнє;  мене  охоплює  дивне  свідоме  оціпеніння.  Я  набридла  тобі,  я  виявила  занадто  багато  волі  та  індивідуальності,  впевненість  в  руйнуванні  остаточно  встановлюється.  Я  не  можу  підібрати  жодних,  жоднісіньких  адекватних  фраз;  все  сказане  Маргарита  сприймає  як  особисту  образу.  Відчуваю  швидкий  міцний  удар  по  обличчю,  присідаю  од  болю  та  несподіванки.  По  щоках  котяться  нескінченні  дрібні  сльози,  я  не  можу  це  зупинити,  вони  не  мої.  В  мені  немає  відчаю  та  примирення,  аж  ніяк;  тільки  злість  і  тихий  внутрішній  бунт.  Поспішно  витираю  обличчя,  на  ледь  помітних  у  чорноті  долонях  залишаються  темні  плями.  Яке  їхнє  походження?  Відчуваю,  що  ніс  переповнює  в’язкість,  я  не  маю  права  дозволити  крові  збігати  по  шкірі.  Знов  і  знов  вкриваю  обличчя  руками;  іще  більше,  більше,  більше  м’яких  темних  плям.  Тону  в  своїх  же  невисловлених  переконаннях  й  істинах,  вона  не  дозволить  мені  скористатись  ними.  Я  більш  не  можу  це  стримувати!  Мене  душить  несправедливість  і  власна  кров.
                               Маргарита  судомно  здригається;  мені  видається,  що  вона  сліпне  од  неясності  божевілля  у  ній  самій.  Помічає  мене  в  траві,  мої  принципи  й  спроби  виправлення.  Це  остаточно  розпалює  злість,  її  обличчя  кривиться  од  невдоволення.  Я  більш  нічого  не  бачу,  я  не  хочу  цього  бачити,  я  хочу  просто  побігти,  хоча  б  кудись,  хутчіше,  хутчіш!..  Земля  втікає  з-під  ніг,  падаю  на  гостре  шорстке  каміння.  З  надією  спрямовую  погляд  в  небо  –  ні,  птах  не  може  звільнитись  од  чорноти,  він  зовсім  втрачає  свою  чіткість,  а  я  разом  з  ним.
                               Люба,  люба  Маргарито,  я  вважала  тебе  жертвою,  та  ти  убила  мене.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710206
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2017
автор: Ірина Мельничин