…вивчимо самі й заохотимо інших вивчати…

Українська  національна  культура,  зокрема,  пісенна  й  хореографічна,  тривалий  час  існувала  та  розвивалася  суто  як  явище  фольклорне,  як  народна,  не  повною  мірою  визнана  й  дозволена  культура.  Коли  ж  наприкінці  ХІХ  століття  ця  народна,  переважно  сільська  культура  знайшла  свій  шлях  на  офіційні  сцени,  вона  постала  там  у  спотвореному  вигляді:  на  той  час  діячам  мистецтв  бракувало  знань,  практично  не  існувало  систематичних  етнографічних  досліджень,  які  б  сформували  повне  уявлення  про  народну  культуру  та  слугували  підґрунтям  для  її  професійного  сценічного  розвитку.  «…слабка  або  погана  імітація,  а  здебільшого  еквілібристика  в  українській  одежі  під  неможливо  швидкий  темп  українського  козачка»  -  ось  що  потрапляло  на  сцену!

Слова  ці  належать  Василю  Миколайовичу  Верховинцю,  українському  етнографу,  хоровому  диригенту,  композитору  та  нашому  першому  балетмейстеру  –  так,  саме  він  був  постановником  першого  українського  балету.  Власне,  завдяки  натхненій  наполегливій  праці  Василя  Верховинця  українська  пісенна  й  танцювальна  культура  отримала  глибоке  наукове  вивчення,  дослідження  та  адаптацію  до  професійної  сцени.  Як  ми  вже  неодноразово  наголошували,  така  робота  завжди  є  більшою  за  себе  як  таку,  виходить  за  власні  рамки,  адже  культура  є  універсальним  представництвом  країни  у  світі,  зберігає  духовний  код  народу.  Василь  Миколайович  добре  це  розумів:  «Коли  ми  вивчимо  самі  й  заохотимо  інших  вивчати  справжній  народний  танець,  то  тим  самим  збережеться  його  правдива  краса  й  відновиться  його  слава,  яку  заплямували  пародисти  українського  танцю».

Микола  Верховинець  народився  5  січня  1880  року  в  селі  Старий  Мізунь  на  Івано-Франківщині.  Здобувши  фах  вчителя  у  Львові  та  Самборі,  працював  у  народних  школах,  а  згодом  долучився  до  діяльності  «Русько-народного  театру»  як  хореограф  і  паралельно  почав  досліджувати  українську  народну  пісню  й  танець.  Робота  в  театрі  звела  його  з  Миколою  Садовським,  який  запросив  Верховинця  приєднатися  до  свого  театру  у  Києві  –  як  актора  та  постановника,  а  етнографічні  дослідження  Верховинця  стали  основою  для  перших  ґрунтовних  видань,  присвячених  народній  культурі:

-  «Українське  весілля»  (1906;  такого  роду  записів  було  вже  чимало,  але  Верховинець  вперше  представив  українське  народне  весілля  з  професійно  записаними  нотами);

-  «Теорія  українського  народного  танцю»  (1919;  взагалі  перше  дослідження  народної  хореографії,  перевидавалося  4  рази,  останнє  видання  –  1991  року);

Збірник  для  дітей  «Весняночка»  (1923;  5  видання  датоване  1990  роком,  а  записані  та  створені  Верховинцем  пісні  та  музичні  ігри  для  дітей  нині  включено  до  шкільних  підручників).

Це  –  надзвичайно  вагомий  внесок  в  розвиток  національної  культури;  власне,  цього  більш  ніж  достатньо,  аби  виправдати  згадку  про  день  народження  Василя  Миколайовича:  це  не  просто  якісь  давні  пошуки  та  архівні  видання,  це  –  теоретичні  підвалини  сучасного  українського  мистецтва,  підґрунтя  його  розвитку.  Та  й  це  ще  не  всі  здобутки,  і  правда  ще  не  вся  –  ми  й  не  маємо  можливості  розповісти  усе,  але  деякі  речі  сказати  мусимо.

Спершу  про  здобутки.

1930  року  Верховинець  поставив  перший  український  балет  –  «Пан  Конський»  на  музику  Вериківського  та  Ткаченка.  Того  ж  таки  1930  року  ним  заснований  у  Полтаві  вокально-хореографічний  ансамбль  «Жінхоранс»  -  на  базі  цього  колективу  Верховинець  створив  новий  жанр  –  театралізована  пісня;  Павло  Вірський  казав  про  цей  доробок:  «Найкращі  традиції  „Жінхорансу“  свято  шанують  усі  танцювальні  колективи  України,  в  цих  традиціях,  зокрема,  виховується  і  Державний  заслужений  ансамбль  танцю  Української  РСР».

1935  року  на  першому  міжнародному  фестивалі  народного  танцю  в  Лондоні  було  представлено  «триколінний  гопак»  у  постановці  Верховинця.  Танець  здобув  першу  премію,  а  українська  хореографічна  культура  –  визнання  на  світовій  арені.

Микола  Верховинець  записував  та  обробляв  народні  пісні  (понад  400),  також  він  писав  музику  на  вірші  українських  поетів  –  Франка,  Рильського,  Тичини,  Олеся,  Лесі  Українки  та  інших.  Багато  українських  діточок  співають  пісеньку  «А  я  у  гай  ходила»  -  музику  до  неї  написав  Верховинець.  Перу  Верховинця  належать  і  хорові  твори.  Нині  творча  спадщина  Верховинця  поступово  повертається  на  сцену  після  вимушеного  забуття.

А  тепер  –  ще  трохи  історичної  правди  про  Василя  Верховинця,  гіркою  та,  на  жаль,  типової  на  той  час  для  долі  української  мистецької  громади.

Вперше  Василя  Верховинця  заарештували  1922  року,  тоді  знову  1927,  а  втретє  та  востаннє  –  у  грудні  1937  року,  здається,  на  вищому  злеті  його  кар’єри:  адже  1936  року  очолюваний  Верховинцем  колектив  «Жiнхоранс»  тріумфально  виступав  в  Москві  під  час  Декади  української  лiтератури  i  мистецтва.  Митця  катуванням  змусили  зізнатися  в  організації  антирадянського  виступу  в  Полтаві  1919  року.  Виїзна  сесія  Військового  суду  СРСР  у  Києві  10  квітня  1938  року  визнала  його  винним,  а  наступного  дня,  11  квітня  1938  року,  Василь  Миколайович  Верховинець  був  страчений  як  контр-революціонер,  заколотник,  буржуазний  націоналіст  та  польський  шпигун.  Його  дружина  –  Євдокія  Доля,  співачка  й  актриса  «Жінхорансу»  -  також  зазнала  репресій:  вона  відбула  заслання  до  Казахстану  (1938-1944).

За  клопотанням  Спілки  композиторів  України  Василя  Верховинця  повністю  реабілітовано  25  квітня  1958  року.

На  згадку  про  Василя  Верховинця,  батька  сценічного  втілення  багатьох  українських  народних  танців,  -  "Гопак"  у  виконанні  ансамблю  імені  Павла  Вірського  
[youtube]https://youtu.be/DvZh6VGMkgo[/youtube]  

І,  звісно  ж,  пісня  -  «Чорні  очі  палки»,  музика  Василя  Верховинця,  слова  Івана  Франка,  виконує  Марія  Байко  у  супроводі  Ярослави  Матюхи  (фортепіано),  Богдана  Бонковського  (скрипка),  Андріана  Білинського  (віолончель)  [youtube]https://youtu.be/7KpEn_uv59s[/youtube]

5  січня  2017  року

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710324
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2017
автор: Максим Тарасівський