Не закривайте навіть долонями душу.
Буде в житті по різному. Кинуть ті, за кими Ви б пішли не тільки в вогонь і на кінець світу. Піднімуть вище зірок самого раю. І кинуть. Так буває.
Падати буде боляче. Бо впадете не на землю. Після такого не падають на землю. Прірва більшої глибини, ніж відстань до тих зірок раю. Каміння і занози обліплять вашу душу як реп'яхи. Змішають з брудом. Вимісять ногами.
Перше, що побачите, коли вдасться відкрити очі - ключі. Щоб закрити душу і захиститися від болі. Киньте їх подалі. Це обман. Що закривши душу - звільнитесь від болі.
Буде боляче. Ніби весь біль світу змогла вміститись у 21 граму і заставляє Вас одягати на кров, що сочиться - прикраси з тертя.
Буде холодне. Будете розпалювати попіл і намагатися зігрітися біля нього. Не вийде. Знайдете гілку. Ще одну! Порятунок! Та сірники від сліз вже давно стали гнилими.
Важко почати будувати драбину, коли здається, що навіть динозаври ще не приходили на цю землю. Бо інакше як пояснити таку самотність на душі?
Кинуть. Залишать. Підуть. Крила роблять з пір'я. Якого немаю у прірві. І сніг, і дощ на голову. Можна зрізати волосся, наплести на гілочки і змайструвати крила. Так ніхто не робив? А чому б не спробувати?! І залишити в Душі любов. Велику любов. Подякувати за випробовування. І злетіти! І вірити... Якщо я ще раз так впаду, не буде ні пір'їнки-я змайструю крила навіть з болота! І віритиму в казку!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711132
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2017
автор: Відочка Вансель