Я потребую тиші - дві години -
Це буде вечір… ранок... краще ніч…
В житті далекі та звичні картини
Змішались - душу рве від протиріч.
Тому свідомість рушила плотини.
І хто сказав, що ніжність всім приємна
Мене ж відвертість збуджує – за край
Та, особливо, як вона взаємна
Десь все ж існує , осторонь, мій рай
Там я – доречна, мудра, невід’ємна...
Таких речей була колись я свідком
У тих життях, видіннях чи у снах
Що я дивуюсь зараз дуже рідко
Тому, що відбулося на очах
І змінюю життя хоча нешвидко .
Бентежить ледь вловимий рух природи,
Дитячі очі, жертви і безжальна смерть
Того, хто жити мав усі нагоди.
Мабуть, душа не зашкарубла вщерть...
Вона бажає правди і свободи.
© Олена Зінченко 2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711991
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.01.2017
автор: Zinthenko Olena