я бачив сон... кудись стрімглав біжу,
як у дитинстві... рухи страхом скуті...
і з кожним кроком, наче дужче пути
все тягнуть за собою в глибину...
стихає крик... не чути тупіт ніг...
слова німі... лише із чрева стогін...
а крізь думки страшний дереться гомін,
який штовхає з тіла душу в сніг...
ні день, ні ніч... вже зник орієнтир...
лише сніжить... обличчя засипає...
і скільки часу, я не уявляю,
без руху пролежав посеред гір...
це точно сон?... а може це життя?
такий кінець... самотній і холодний...
неначе я безплеменний, безродний,
жадав в тих горах йти у забуття...
та хтось схопив... малесенька рука...
так сильно... і так лагідно тримає...
і попри вітер й сніг - не відпускає
та чимсь від завірюхи укрива...
прокинувся...
годинник цокотить...
калачиком згорнулася дружина...
але чомусь збентежила картина,
бо на підлозі поруч з ліжком сніг...
(с) Червоний Валентин, 2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712461
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.01.2017
автор: polar