Я до тебе пишу ніби завше гарячою кров’ю,
навіть тут у Раю некомфортно живому мені.
Переплутались туга зі злістю й святою любов‘ю,
неспокійно на небі душі поміж хмар навіть в сні.
Ниють зламані крила, не гоються зболені рани,
зовсім став неможливим крилатий політ в майбуття.
Я тепер зрозумів, що зумів, розірвавши кайдани,
дарувати народу можливість змінити життя.
Знову брешеш чому? Чом крадеш ти нахабно й безмірно?
Чи плекаєш надію, що зійде все зрештою з рук?!.
До одвічних сувоїв буття неодмінно, невпинно,
похвилинно записано, Петрику, кожен твій рух.
Вже не в силах сьогодні нічого я більше зробити,
але знай, що не будуть безкарними всі твої дні.
Обіцяю у снах твоїх бути щоночі, щомиті,
Україна допоки конатиме в горі й війні.
Я до тебе пишу і писати довіку ще буду,
доки Неньку терзатимеш з любими друзями ти.
Доки мла не впаде і прокинуться згорені люди,
доки сонце не зійде й не згинуть закляті „брати“.
Доки землю все ритимуть вперто криваві кроти!
листопад, грудень 2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116120305223
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713719
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.01.2017
автор: Олександр Мачула