[b]…Іноді бачили її старою, яка верещить і бродить серед воїнів, що б’ються і вибирає чергову жертву. Морриган в міфах часто пере закривавлений одягу і спорядження воїна, якому незабаром судилося померти. Вона мала здатність викликати бойову лють або «висушувати кров», тобто відбирати життєві сили і енергію…
(«Міфологія давніх ірландців»[/b])
Обідали мовчки. Сашко не хотів ні про що говорити, Марфа, певне, теж. Кожен думав про своє, про вранішню розмову не згадували. Сашкові подробиць не хотілося знати, та і що ще могла сказати йому бабця? Марфа… Вона й так нечасто була багатослівною.
Апетит був – так собі, як завжди спросоння. Та треба було поїсти нормального, гарячого, рідкого хоч раз за кілька днів. Зсохлий шлунок вперто не хотів приймати їжу, та Сашко силував його, попихаючи пережоване прохолодним узваром.
- І щоби-сь все з’їв, я не псові та котам варила, - перервала мовчанку баба.
Сашко промовчав. Нарешті з обідом покінчено. Витерши тильною стороною долоні масні губи, Самарканд закурив. Обважнілий шлунок побурчав-побурчав трохи незадоволено, та й взявся до звичної роботи – розщеплення білків, жирів та вуглеводів. «Білок – будівельний матеріал, вуглеводи і жири – пальне», - згадав Самарканд прочитане десь і усміхнувся. Докуривши, закинув недопалок десь подалі в сад і гукнув до Марфи:
- Ба! Рушника дай! Піду скупнусь.
Марфа мовчки зміряла його пронизливим поглядом.
- Та я не до греблі піду… Тут, біля городу, з кладки…
Баба мовчки пішла до хати, винесла чистого махрового рушника й, так само мовчки, тицьнула Сашкові.
Кілька хвилин і Самарканд вже потягувався на рипучій дерев’яній кладці, що п’ятиметровою стрілою «вилітала» з очеретів на чисте плесо. Короткий розбіг і худорляве тіло вже пронизало водну гладь, щоб зникнути в глибині. Самарканд ніколи не входив у воду поступово, не вирівнював температуру тіла – стрибав одразу. Так, крутило іноді судомами ноги. Та то дурниці.
Вода, глибше двох метрів була холодною – били потужні джерела. Сашко розплющив очі і повернувся горілиць. Крізь товщу просвічувало каламутно-зеленаве небо і тьмяне сонце. Знову перевернувся долілиць, кілька сильних рухів-поштовхів руками і ногами і вже тримався за слизьку опору кладки. Знову підвів очі догори – далеке сонце мерехтіло. Десь там, в глибинах космосу воно «відригує» гігантські протуберанці, щоб потім проковтнути їх знову, ніби велетенська корова вогняну жуйку. Якось воно так і є насправді.
Самарканд міг затримувати дихання на дві хвилини і сорок секунд під водою і на три на поверхні. Глянув на циферблат своїх «Командирських» - дві з чимось вже минуло. З лівої ніздрі вихопилась лоскітлива бульбашка повітря і ринула вгору, до рідного середовища, до своєї материнської утроби.
Правий куточок Самаркандових вуст смикнувся догори в посмішці, яка надавала його обличчю зверхньо-презарливого чи, навіть, цинічного виразу. З-поміж губ вислизнуло ще кілька бульбашок. У скроневих кістках стугоніло, хотілося заплющити очі. «Зараз би видихнути все. Що в легенях і втягнути в них воду, але… Клятий інстинкт самозбереження… Не дасть. Все одно вирину, підсвідомо вирину… І кашель кілька хвилин рватиме груди на шматки. Дурна смерть… Надто важка, та й… Непотрібна зараз. Зовсім…»
Облишивши тягучу думку, Сашко відштовхнувся від опори і виринув на поверхню. Світ наповнився звуками – крякали чирки, верещали десь, бовтаючись у воді, діти. Видерся на кладку і, не обтираючись ліг на чорні, відполіровані тисячами дотиків босих ступнів, дошки. Полежавши так кілька хвилин, зробив зусилля над собою і, хоч спекотне сонце морило до сну, рвучко підвівся. Стягнув з себе і викрутив мокрі труси і вже на голі стегна натягнув шорти – джинси з обрізаними по коліна холошами. Дорогою думав про те, що є ще робота на сьогодні. Бухи-трахи – це добре, але, зрештою, не ними єдиними.
Коли вішав вологі ще труси на дріт, підійшла Марфа:
- Знов на гульки підеш?
- Ні… Не зараз… Мені лопата треба.
- Нащо?
- Могилу копатиму! – розреготався Сашко.
Захотілося раптом сказати бабі щось зле і в’їдливе.
- Ти ж шкодуєш, що я народився, от і виправлю помилку!
- А ти на мене не покрикуй! Шматком хліба не дорікну, вигнати – не вижену, робити можеш, що хочеш, але деінде, а тут - я господарка! – в очах Марфи блиснули злі вогники.
- Добре, бабо, пробач, - пом’якшив голос Сашко, - Лопату треба і…там я в тебе дошки бачив, візьму шматок однієї… Одну штуку зробити треба.
- Лопата і ножівка – в сараї, дошку… Добре, бери…
- А… Ще… Ганчір’я якогось… Мішків старих чи рядно непотрібне і мотузку.
- Непотрібне, непотрібне… - забурчала баба, - Нема в мене непотрібного! В коморі подивись, у скрині старій, але дивись, не попереривай там, як кріт! І шпагат десь там, на полиці.
Важкий суглинок налипав на лопату, копати було важко. Вибирати землю і взагалі, руками доводилось – яма вузька надто. Врешті, за якихось півгодини впорався – найважче позаду. Увесь час вирівнюючи дошку, щоб стояла вертикально, Сашко обкладав її в ямі шматками битої цегли, камінням, пересипав землею і трамбував те кришиво держаком.
Дивно так влаштована людська свідомість, пам’ять. З усього, навіть наймізернішої події, з піщинки, вони здатні вибудувати довгі і звивисті логічні ланцюжки. Іноді – короткі і прямі. Такі собі місточки в минуле…
Вони познайомились, коли Сашко ще вчився в школі, в дев’ятому класі. Заприятелювали майже одразу. Дивна така дружба, між ними було дев’ять років різниці, один був дорослим уже й, судячи з усього, тертим чоловіком, інший – звичайним підлітком, один був учителем, інший – учнем. Що пов’язувало їх? Хтозна… Стара Марфа сказала б у такому випадку: «Ніхто не зна, хіба – Бог, та й Він нічого не вдіяв би»… Його теж звали Сашком.
Чому лейтенант Кулак, випускник Севастопольського військово-морського училища імені Нахімова, командир взводу бойових плавців, покинув службу і став військовим керівником у сільській школі, він ніколи не розповідав. Сашкові, принаймні, а, може й розповів би, якби той запитав? Були мабуть вагомі причини, щоб так радикально поміняти життя. Перше їх знайомство відбулося якось… Не того… Невдало відбулось. Сашко, ну випадково якось так сталось, захопившись пустощами в шкільному коридорі, підфутболив ганчірку, якою мили підлогу і та, описавши плавну дугу, м’яко опустилася на лейтенантові плечі. Сашко вже не зважав на регіт учнів, хихикання дівчаток, він зіщулився внутрішньо, очікуючи від лейтенанта емоційного вибуху, чергового запису в щоденник, чергового виклику батька до школи і… чергових синців, у кращому випадку – на д..пі. Та лейтенант, на подив, лише усміхнувся білозубо, зняв двома пальцями ганчірку з плечей, м’яко опустив на підлогу і продовжив свій щлях.
«Минулося?!» - чи то ствердно, чи то питально майнуло в Сашковій голові. За два уроки він вже був впевнений в тому, що таки минулося. На перервах лейтенант не виявляв до хлопця ніякої цікавості, урок ПВП* теж пройшов, ніби-то, без ексцесів. То було вступне заняття і лейтенант, Олександр Михайлович, якого Сашко вже встиг «охрестити» Михаличем, навіть призначив хлопця «замкомвзвода». Нарешті – довгоочікуваний дзвінок, грізний «рик» керівника: « Взво-о-о-д! Встать»! а потім спокійніше: «Занятие окончено, вольно… Разойдись…». Сашко, згорнувши з парти в сумку підручник та зошит, разом з усіма рвонув до виходу, але кинуте вслід: «Замковзвода! Лишись, допоможеш устави до мене в кабінет занести», змусило залишитись. Взявши стосик маленьких книжечок в блакитних обгортках, неохоче поплентався за лейтенантом. Вже в кабінеті той, стоячи спиною до хлопця, кивнув на стіл:
- Клади…
І раптом, рвучко повернувшись, різким коротким ударом в сонячне сплетіння зігнув Сашка навпіл. Так мабуть почувається риба, вихоплена вправним рибалкою з води. Якби в Сашка були зябра то він теж безпорадно ворушив би ними, а так лише безпомічно відкривав рот, намагаючись вдихнути.
- За що розумієш?
Хлопець кивнув.
- Розслабся…М’язи, кажу, розслаб! Не смикайся, мине зараз… Сідай он, поговоримо, - лейтенант кивнув на стілець в кутку.
За півтори-дві хвилини Сашко вже міг сяк-так дихати.
- А в тебе нормальний прес… Спортом займаєшся?
- Так…
- Чим саме?
- Гімнастикою, в спортшколу їжджу.
- Це добре… Я бачив пару днів тому, як ти бився…
Бійки – одна з розваг у школі. Особливо, коли тепло… Футбол, волейбол і… Бійки. Клас на клас чи… Змовляться кілька однокласників і можуть накинутись одночасно на свого товариша. Чи хтось запропонує комусь між собою побитись. До першої крові. Відмовишся – с..кун. І пари підбираються явно нерівнозначні. Цікавіше дивитись на таких «гладіаторів».
- Так, бився… Тут так розважаються…
- Не любиш бійок?
- Ні, але…
- Так, розумію… Вони й так тебе недолюблюють, а відмовишся битися – зачмирять зовсім. Мені казали – ти відмінник?
- Так…
Лейтенант зареготав:
- Та-а-а… тоді тобі взагалі – капець!
Сашко похнюпився.
- Нічого, пацан, не с..и, прорвемось! Знаєш, де я живу?
- В учительському будинку.
- Приходь до мене після уроків.
Так і почалась їхня дивна дружба. Така… Напівтаємна. Бо в школі один постійно залишався вчителем. Інший – учнем. Поза школою… Мама спочатку була проти тієї дружби. Сашко часто засиджувався в друга до ночі. А потім, коли Сашко, Олександр Михайлович, тобто, вперше прийшов до них у гості, дозволяла й на ніч у нього залишатись. Першого разу він все ніяковів, соромився за столом, як підліток. І для мами, і для тата Олександр Михайлович дуже швидко став просто Сашею, майже членом сім’ї.
Час якось так непомітно минав… Два останні шкільних роки осипались місяцями у сміттєпровід минулого. Звичайно, ті два Сашкових роки не всуціль були заповнені лише самим Михаличем. Навчання, дискотеки, змагання, перше «серйозне» знайомство з алкоголем, перша закоханість. Те, що сприйняв за кохання. Юності чи отроцтву властиво все гіперболізувати, придумане видавати за дійсне, насмішку і сарказм одягати у шати щирості…
Самарканд знову мимоволі глянув на ліву кисть, де синіло – «Таня». «Таки треба вивести», - подумав. «В баби повинен бути марганець». Та навіть те татуювання так і не змогло відволікти, перемкнути думки на інше, на Тетяну цілковито. Хто ж зна той мозок? Хтозна, чому все так? По струнах думок вперто стрибав Михалич… Лейтенант Кулак. Він не любив Тетянки і презирливо називав її Лакіровкою. Сашка це капець як бісило.
- Ну от чому? Чому Лакіровка? Що в ній не так? Чого ти до неї причепився?
- Я причепився?! – реготав Михалич, - Та на біса вона мені?
- То чого ж ти так?
- Та зрозумій ти, Сань, не твоя вона. Так, гарна, навіть рідкісно гарна, як для нашої пересічної місцевості, - знову сміявся лейтенант.
- Ну не буде у вас пуття, ненадовго це. Пограється і кине тебе. Ти запитував, чому Лакіровка? Вона, як лялька. Красива, як лялька, але лак облізе і ти побачиш під ним брудне пап’є-маше. Може, й непогана вона, та не твоя… Сам зрозумієш… Колись… Я ж бачив, як вона з тобою…
- Капець! От ти такий розумний, а хто ж тоді мій, де моя тоді?!
- Так це не я маю знати, Саш… Це ти повинен знайти. Може, й знайдеш колись…
- Коли?!
- А я знаю? Мені он двадцять сім скоро, а я ще не знайшов, може, й не знайду. А ти пацан ще… Гаразд, харе триндіти. До маківари** йди…
- Хаджіме! Йоко гері… Мае гері… Йоко гері… Йоко гері… Хіза гері…Хіза гері… Маваші гері… Сейкен цукі…Сейкен цукі…
Маківара, п’тикілометрові кроси два рази на тиждень з покрикуванням позаду: «Носом! Носом, с..ка, дихай! Носом, бо ще трохи і за..пою дихати будеш!», знову маківара… І розмови…
« Тобі ноги розвивати потрібно… Так в тебе шансів більше, ти в плечах вузький – слабкий важіль, і… Ти надто легкий, сила удару не та…», «Культуристи – то мішки з м’ясом… Дівкам подобається, та толку більш ніякого… Сила – не в об’ємі, а в швидкості і витривалості…», «Філософія єдиноборств – буддистська туфта… Красиво, поетично, але не практично зовсім. Тут одна філософія – залишитись живим і не покаліченим і самому покалічити або вбити…», «Благородство залишилось в кіно і книжках… Це не рицарський турнір і не змагання – перший удар має бути в пах, в стегно, бажано, щоб м’язи перебити одразу… В кадик старайся не бити, не розрахуєш – вб’єш… Якщо вигідна позиція – ламай зразу носа… Ти оглушити повинен! З першого удару!», «… Все, що під руками є – камінь, цеглина, кастет, кийок… Чуєш?! Все! Як не ти – то тебе!», «Ніж – в крайньому випадку… Найкраще – в нирку… Там крововтрата мала, але оглушиш…», «В тобі агресії мало… Добивай! Завжди добивай!!! Не доб’єш – програєш! Встане і програєш…», «Трохи алкоголю… Він страх притуплює і подразнює центри агресивності… Трохи, кажу… Не напиватися, а трохи…». Та… Не тільки про це говорили… Про все… Про життя…Бо про все – це і є про життя.
Михалич покинув роботу в школі якраз після Сашкового випуску. Пожив ще кілька місяців у селі, то зникаючи кудись надовго, то з’являючись знов… він ще встиг навчити Сашка плавати з аквалангом, ще встигли вони пополювати на водосховищі ГЕСу з гарпунною рушницею на сомів розміром у людський зріст. Ще встиг провести Сашка в армію. Видно, сільська школа була для нього тихою гаванню, де зручно було перечекати якийсь життєвий шторм. Подався десь на заробітки. Колишній командир взводу бойових плавців, вмів багато чого, а найкраще, мабуть – калічити, вбивати чи… Бути другом для дивного сільського підлітка, майже ізгоя серед однолітків? Їх із Сашком шляхи ще перетиналися після того… Кілька разів… Раділи обоє коротким нечастим зустрічам… Його зарізали, два роки тому. В поїзді «Москва-Жмеринка». Спочатку вдарили ножем в нирку, такий удар оглушує надовго, так він вчив колись, а потім – викинули з дверей і він зламав собі карк…
Самарканд навіжено товк розбитими ще вчора і, брудними від землі, руками і ногами вкопану в землю і обтягнуту ганчір’ям дошку - маківару. Висота – приблизно метр сімдесят, якраз на його зріст. По брудних від тієї ж землі щоках рясно котилися сльози, та він не втирав, може, не помічав.
- Йоко гері… Мае гері… Йоко гері… Йоко гері… Хіза гері…Хіза гері… Маваші гері… Сейкен цукі…Сейкен цукі…
*ПВП – початкова військова підготовка. Навчальний предмет у школах СРСР
**маківара –тренажер в карате-до
Далі буде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714326
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.01.2017
автор: посполитий