Село вмирало болісно і довго,
Ховаючись в високій кропиві.
Ще стежкою хтось по-старече човгав
І гниллю пахли яблука в траві.
Бездонне небо, заніміла тиша
І моторошний спокій огорта.
Чим завинив, що світ ще не залишив,
Себе не раз він з відчаю питав.
Примара-тінь трималася причілка
Їй блякнув світ у вицвілих очах,
Як ніби дух померлого присілка,
Та горобці гойдались на кущах.
Якісь принишклі і заціпенілі,
На душі схожі вимерлих людей
На поминальнім всілися застіллі
І сум німий точився з їх грудей.
Квітують мальви, смутку поволока
В прадавніх квітах розпачем бринить.
А в тіні вишні трохи кособока
Осиротіла пустка бовванить.
У хаті все як залишили люди,
На образах зчорніли рушники.
Світлини в рамках напоказ усюди,
На них життя, і долі, і роки…
Ворота впали, приросли травою.
Паркан тримає яблуня стара.
Вже спрагу не вгамовує водою
Поросла мохом студня, без цебра.
Спориш чіплявся, мов хапав за ноги
Благав беззвучно, - потопчи, пройдись,
Ще поки слід сільської є дороги,
Та за село вмираюче молись…
26.01.2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714759
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.01.2017
автор: Мирослав Вересюк