Акт-1 Зустріч.
Сонце кволо ховалося за верхівками масивних багатоповерхівок, пропускаючи своє червоне та їдке плаття крізь ледь помітні шпаринки, хмари скупчились, утворюючи вираз обличчя стариганя, який незадоволений своїм життям, а вітер тим часом здіймався все вище і вище у гору, танцюючи якийсь чудернацький танець, підіймаючи все більше сміття в гору та жбурляючи його у людей. Не зважаючи на вечір, що наближався, люди не поспішали ховатися в своїх домівках, чекаючи наступного дня. Ні. Вони навпаки, надавали перевагу прогулянці під зорями, як це бувало раніше. Тим паче місто в ночі оживало ще більше, перетворюючись в своєрідну казку, яка так була необхідна людям.
Івано-Франківськ доволі красиве місто, якщо знати всі його таємниці та місця, де б можна було розважитись чи відпочити, та не мені. Я як людина замкнута, відвідую місто вкрай рідко, плюс, буваю в ньому тільки в потрібних мені справах. Блукаючи вуличками міста, можна побачити цікаві магазинчики, які зберігають в собі чимало загадок, таємниць та містичних історій. Мені подобається нічне місто, бо воно створює не аби який комфорт та затишок зі своїми вивісками, вогниками та зменшеною кількістю людей на вулицях, та не завжди. Коли відбувається якесь дійство, місто перетворюється в кокон, який так і хочеться розірвати та розтоптати кожного. Як би там не було я люблю коли спокійно та тихо, це дає зібратись з думками та обдумати що робити далі зі своїм життям. Ось так скучно та затято я живу. Сьогодні той вечір, коли доведеться розбити деякі зі своїх створених стереотипів та зробити крок на стежку, яка повідає мені, що не все так погано і що можна в будь-яку хвилину змінитись. Не зважаючи на наше коротке життя, необхідні моменти вкрай часті та приємні, тому не потрібно собі відмовляти у чомусь.
"Куряча хатинка" не те місце, де мають зустрічатись люди для знайомства, не те місце для першого побачення чи то романтичних відносин. Це звичайне місце швидкого харчування. Та що поробиш, якщо в місті романтичні місця вкрай дорогі. Доводиться економити в складний для мене час. Гроші потрібно економити, щоправда, вони мене не цікавлять. Ото ж. На вулиці стояла холодна пора. Як не як зима, яка було і не зимою. Рік за роком грудень, січень та лютий стають якимись блазнями й ніби спеціально знімають з себе шуби, щоб похизуватись своїм "ідеальним тілом". Сьогодні холодно, а завтра вже тепло. Якого чорта?!
Рухаючись до "Курячої хатинки" я помічав людей з їхніми класичними виразами обличчя, що так в'їлися в пам'ять і що так остогидли останнім часом. Та хто я такий, щоб їх осуджувати?
Можливо проблема в мені?
Можливо проблема в мені.
Тим не менш я підходив до "місця призначення". Ні ні, я говорю не про той фільм, де використовується магія вуду і якимось неприємним дивом люди починають помирати, ніби-то "Смерть з косою", яку ми так звикли чути в книгах та бачити у фільмах, вирішила трішки розважитись і прийшла в гості до світу людей. Фільм я сам не бачив, однак мав нагоду бачити кілька фрагментів. І добре, що я його не бачив: дуже вже тупо і дещо жахливо там вбивають людей. Це як у мультфільмі "Щасливе Дерево Друзів", англ. "Happy Tree Friends", де живуть собі звірятка, до речі красиво намальовані, та вбивають себе різними способами, хочуть вони цього чи ні. (Не рекомендую дивитись). Не люблю таке. Ну але як там кажуть "У кожного фільму своя аудиторія", тому не треба зараз створювати ще одну битву "Месників". Я настільки захопився розмовою з самим собою в голові, що не помітив, як підійшов до скляних дверей "Курячої хатинки". Заклад був досить широким, яскравим та таким "прозорим". Краєм ока бачив, що місць не так багато, тому поспішив в середину, щоб зайнятий хоча б один столик. Я не планував довго затримуватись, але хто його знає, як воно може все піти. Можливо я зможу себе пересилити й залишитись на довше. В середині було доволі повітряно. Мене зустрічали красиві червоні вогні, які висіли на стінах позаду людей в формах, різні фотографії, статуетки, стенди та іншого роду інтер'єрні додатки, правда грала не приємна музика та це не така вже й сильна біда. Музику можна пересилити, якщо не слухати її. Повернувши голову вліво я запримітив столик біля вікна, який манив своє "креативністю". Типова форма крісел та стола. Нічого цікавого та оригінального, за винятком кольорів. Вони вписувались в атмосферу закладу. Та що ж я. Мої ноги чимдуж почимчикували до нього, минаючи перешкоди у вигляді людей, які сиділи за своїми столами та які щось між собою обговорювали. Благо стіл та крісла були чисті, а то доводилось один раз витирати крісло за них. Я зняв зі спини рюкзак та поклав його біля крісла, яке нагадувало човен-лебідь. В дитинстві, мабуть, багато хто катався на ньому по озеру. Такий собі, псевдо "Титанік", де на борту було від 2 до 4 осіб і де треба було крутити педалями чи то заводити мотор, не пригадаю уже, але в принципі непогано тоді було кататись на ньому та й час був хороший і розваг було в міру. Я зняв із себе куртку та закинув її на бильце крісла, яке мало форму овалу. Куртка поки що не сповзала. Зручно вмостившись я поклав руки на стіл і примруживши очі почав споглядати на двері, сподіваючись, що вона ось ось зайде.
Годинник на телефоні пробив ту годину, на яку ми планували зустрітись. Це добре, що я встиг і зміг зайняти місце... добре, що встиг. Вчасно вийшов з дому і вчасно прибув на місце зустрічі, яке змінити не можливо. Тепер можна дати мені медальку, але срібну, не люблю золото. Я сам до себе посміхнувся. Поклавши телефон назад до кишені я глянув на свої руки. "Їх треба помити - подумки прошепотів собі я". Треба помити, але рюкзак залишити не можу. Та що ж я. Просто встав і зробив справу. Ото ж я встав і попрямував до іншого залу, який міг бачити зі свого снайперського місця. Кинувши оком на вивіски різного виду страв я пришвидшив хід. Ліворуч знаходилась рамка, де першим можна було побачити умивальник та дзеркало, де я і зібрався мити руки. Зліва від умивальника були зачинені двері, які вели в чоловічий туалет. Праворуч розкинувся жіночий туалет. Я помив руки та витер їх об серветку, яку витягнув з коробочки, що висіла на стіні, а потім краєм ока глянув на себе у дзеркало і поправивши окуляри незадоволено фиркнув, але так, щоб мене не чули, а то почнуть зараз вирячувати очі й дивитись на мене так, ніби я втік зі свинопаса. Розвернувшись я вийшов з арки та зробивши кілька кроків зупинився. За столиком, який я зайняв без усіляких битв, хтось уже сидів. Складно було розгледіти в людині жіночність, однак, якщо це вона, то я мушу пришвидшити хід. Я так і зробив. І знаєте що? Я не знаю хто це. Мій голос мене не слухав:
- П-привіт?- невпевнено почав я.
Вона підняла голову до гори та посміхнувшись привіталась:
- Привіт і розслабся. Це я, а ти, мабуть, Артур? Так, це ти. Саме ти. Я тебе впізнала. Ти такий, як і на фотографіях, правда маєш певні характерні ознаки. Хм...носиш окуляри? Тобі йдуть. Любиш зелений колір? Це красиво. Я також люблю. І сірий люблю і все, все, все. - Зі швидкістю ракети розпочала вона. Я дещо отетерів, але не сильно. Все ж таки це не електрошокер. Вичавивши із себе посмішку, я помалу опустився на крісло.- Ой! Що ж це я?! Я Вікторія, але можна просто Віка. Приємно познайомитись.
- М-мені також. Приє-є-ємно, - почав заїкатись я. Коли щось стається мій організм ніби перебуває в режимі завантажування й не може до кінця загрузитись. Застрягає десь на 79% і все. Щось його блокує і він починає давати збій, після чого я весь хвилююсь, злегка тремчу та заїкаюсь, правда я заїкаюсь змалку, тому в мене такий стан 24/7, а є люди, які заїкаються тільки в крайніх ситуаціях, типу перед новим знайомством чи виступом на публіку. Та не в мене.
- Ти не хвилюйся. Все гаразд. Я знаю, що ти маєш ваду з мовою, тому не треба корчити із себе чортзна кого. Просто будь таким, який ти є, - повела вона, усміхаючись, - ти вже щось замовив? Ні? Добре. Мабуть, не встиг або чекав на мене. Це так мило з твоєї сторони... Та не встигла вона закінчити речення, як я її урвав, впевнено без заїкання, сказавши:
- Шампунь.
Хвилини зо 2 вона на мене дивилась з виряченими очима, а люди довкола косо споглядали, то на мене, то на неї. Потім я побачив, що її очі зіщулились, а уста перетворились в кораблик. Вона засміялась. Люди тихенько випустили свої усмішки назовні. На диво усміхнувся і я. Після цього вона піднялась з місця і розвернувшись рушила щось собі замовляти. Я мав змогу обдумати все, що сталось. Мене здивувало те, як вона багато про мене знає і це, мабуть, не все. Здивувала й манера її мовлення і я зрозумів, що вона начитана і що з нею буде приємно спілкуватись. Я кинув поглядом весь заклад і побачив, що людей стає все менше. Мабуть, пізня година, подумав я і витягнувши телефон впевнився в цьому. На годиннику красувалась 22:00. Ось чому він вібрував, а я не звертав уваги. В тому залі, де сиділи ми, була тільки одна пара: хлопець та дівчина років так 25-30. На вигляд ще молоді, одягнені в не дуже дорогий та й не дуже дешевий одяг. Щось середнє між "стильно" та "модно". В принципі красиво та просто. Далі я запримітив в сусідньому залі дівчину, яка сиділа за столиком. По її виразу обличчя можна було зрозуміти, що чекає вона вже давно. Її права нога тряслась, руки перебирали телефон, а очі бігали, то вліво, то вправо. Позаду неї сидів чоловік, років так 45. Точно сказати не можу. На вигляд середньостатистичний, як і більшість в його віці. Читав газету та сьорбав гарячий напій. Біля нього сидів ще хтось, але побачити я не зміг, бо заважав вазон з квітами та різного роду стенди. Краєм ока побачив Вікторію, яка йшла цілеспрямовано до столика, тримаючи тацю з замовленням. Підійшовши ближче і поставивши її на стіл я чітко побачив горнятко з водою, пакет з чаєм, цукор та мед. Поруч лежала невелика булочка, якої я раніше не бачив. Ну менше з тим. Пора й мені щось замовити. Я був твердо налаштований, що візьму чай з імбиром та лимоном, однак зустрів погляд Вікторії:
- Я взяла такий останній чай. Ти його теж хотів? Як же я забула, що він тобі подобається. Пробач. Візьми якийсь інший, тому що я цей чай обожнюю. Страшенно. Я геть забула. Не злись,- промовила вона дивлячись на мене, - і булочок теж вже немає. Там мало що залишилось. Ну йди-йди. Не буду затримувати. Після цих слів вона посміхнулась і втупившись у свій стіл почала розгортати пакетик із чаєм та засипати цукор в гарячу воду.
- Все гаразд.- Сказав я і відвернувши голову від стола, рушив прямо, де стояла дівчина, яка була готова прийняти замовлення. Мене наповнювали досить дивні емоції, які ніяк не могли зникнути. Складалось враження, що вона несповна розуму. Але це, мабуть тільки мої здогади. В заклад зайшло ще кілька чоловік. На вигляд молоді люди, напевне студенти, які вирішили відпочити. Ну що ж, ласкаво просимо в місце, де закінчились булочки та нормальний чай. Я зупинився біля прилавка і почувши однотонний голос дівчини, обернувся.
- Що будете замовляти? - звернулася вона до мене.
Спокійно та не хвилюючись я запитав:
- Який у вас є чай?
- Любите чай? Чудово. У нас є на вибір три смаки: чорний, зелений, фруктовий. Який виберете?
Поміркувавши я сказав:
- Давайте зелений.
- Зачекайте хвилину.
Вона обернулась до мене спиною і почала хімічити, а я в той час стріляв очима вліво і вправо. Тепер я зміг побачити хто сидить біля дядька 45 років. Це була пара: йому на вигляд 55-60, а їй десь 35-40. Чому пара? Ну по-перше, вони тримались за руки, а по-друге, шепотіли щось один одному на вушко. В кінці залу сиділо кілька молодих людей, котрі зайшли сюди не так давно. Раптом дівчина до мене обернулась і глянувши мені прямо в очі, повела:
- Зачекайте хвилинку. Мені треба збігати за зеленим чаєм. Зачекайте тут.
Після цих слів вона накинула куртку і покинувши касу, позадкувала до дверей, після чого вийшла, та зникла за поворотом. Я був збентежений, але тримався, щоб не розпочати конфлікт. Переді мною більше нікого не було, що викликало дивне відчуття. "А де інші?" - сам в себе запитав я.
- Хтось є?- почувся легкий, жіночий голос.
Я косо глянув в праву сторону і запримітив дівчину низенького зросту, яка дивилась на місце, де б мала стояти людина, яка приймає замовлення. Вона перевела погляд на мене і усміхнулась.
- Давно чекаєш? - запитала вона легким та спокійним голосом.
- Не т-так давно. В них чай з-закінчився і вона в-вийшла.- Моя відповідь їй не сподобалась і глянувши навколо обернулась до мене спиною і рушила в кінець залу, де на неї вже чекали. Я не збирався чекати, тому обдумавши все відразу, рушив до свого місця. Вікторія з диким запалом допивала останній краплі чаю, а коли побачили, що я сідаю за стіл, миттю поклала горнятко на стіл та витерши губи, запитала:
- Ти нічого не замовив?
- Замовив, але в-вних чай з-закінчився. Деф-фіцит якийсь,- в мій голос пробирались нотки злості. Я й сам ледве стримувався, щоб не впасти в нестерпну битву за чай.
- Буває таке. Слухай. Я тут маю тобі дещо сказати, якщо ти не...
Та я не чув, що вона говорила. Мій погляд був прикутий до хлопця, який вийшов із-за прилавка та почимчикував до дверей. Витягнувши ключ він їх закрив і розвернувшись, позадкував назад. Погляд в нього був "мертвий", а тіло якесь бліде та доволі дивне. Раптом музика замовкла і настала мертва тиша. Світло почало миготіти, поки взагалі не зникло. Почулися крики.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715140
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.01.2017
автор: Arthur Savchuk