Волати? Збожеволіти? Втекти?
Лягає день багнюкою під ноги.
В зітлілім запалі не відшукати змоги
Ні мовчки впасти,ані далі йти.
Хирлявим дивом здичавілий сад
У сутінках стоїть, мов у жалобі,
І, як химера ,у людській подобі,
Блукає розпач між дерев та хат.
Шепоче щось і бавиться з дощем,
Зриває листя,кличе всіх у вирій,
І,мов приблуда, в одежині сірій
У серце стука й проситься з плачем.
Це - в стигмах крил осінній рецидив
Хвороби небом. Біль благає злету.
День обіймає ж ласкою багнета,
І,наче кисню, знову бракне слів...
Ні збожеволіти від цього ,ні втекти.
Зомліє ніч і смуток разом з нею.
Де зійде Віра срібною зорею,
Там в небі розпачу загубляться сліди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2017
автор: Вадим Димофф