Коли ти розганяєш дим століть, -
Сьогодні проживаючи в півсили,
Я намагаюсь в попіл не зотліть,
Хоч громовиці вже й заголосили.
У змові запалили небокрай
І смолоскипом зазирнули в душу.
Нехай займиста та душа, нехай,
Але ж я з нею жити якось мушу.
Вогнем не цілься у живу мішень,
Якщо вона - води замерзле денце,
Застигла мить, чи засклена лишень?
Січневий прач, товчи старе ряденце.
Шматочок брили льоду, чи слюди,
Збайдужено завмер, а щойно гріли
Тих громовиць збентежених, сліди...
Вели за хмари, кидаючи стріли.
Коли ти виливаєш біль у гнів, -
Чия душа, спаплюжена й забута,
Чекає на розправу?.. бо спокута
Насниться вкотре, спалахом мені.
Самотністю, не оминувши Брута,
Вдихаєм згарищ дим на чужині.
Ще, дякувати Богу, не в труні.
Повзе недоля, в білі капці взута,
У савані, неначе в сивині.
А ми живі...у віковій борні
Палаємо...ми не мішені, ні!
04.02.2017.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716419
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.02.2017
автор: Ліна Ланська