Дякую, що спас мені життя,
Не залишив, виніс з поля бою,
Хоч ніколи в мирному житті
Ми не зустрічалися з тобою.
В тому стані, у якім я був,
Я не міг тебе запам'ятати,
Лиш на мить повіками здригнув
Я на оклик:" Ти живий, солдате?"
Пам'ятаю невимовний біль,
Безпорадність і бажання жити,
Пам'ятаю стогін звідусіль,-
Як від розпачу хотілось вити.
Потім нас вантажили в "Урал"
І до наших пробивались боєм.
Як у госпіталі нас усіх здавав,
Ми ще раз побачились з тобою.
Пам'ятаю потиск сильних рук,
Біль в очах: " Ну що ж, тримайсь, солдате!"
І у горлі комом став ковток,
Як забрали хлопці автомата.
"От і все!.. Уже відвоював!.." -
Фраза в мозку вироком засіла,
Бо було несила ворухнуть
Неслухняне і болюче тіло.
Морок з'їв подій подальших хід...
Як отямивсь, тільки пам'ятаю:
Запах ліків, ліжко… я живий!..
І скупа сльозина серце країть.
Дякую, що ти мій рятівник.
Дякую за шанс прожити долю.
Я тепер навіки твій боржник -
Може знову стрінемось з тобою.
Хоч тебе не знаю і не знав,
Та щоночі моя рідна мати
Молить Бога вже за нас обох:
Свого сина і тебе, солдате.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716507
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 05.02.2017
автор: Світлана Ткаліч