Силуети нащадків та пращурів ходять за мною,
Нападаючи й ранячи. Та чи хтось то відчуває?
Сядь на гойдалку і розгойдайся, допоки не знудить.
Тобі вже двадцять дев'ять, але тобі досі боронять
Поробити хоч щось, що не зв'язане з правом, мораллю.
Серед сотень Ісусів один ти - дуринда, Іуда.
Тебе в шість вже зламали, сказавши, що школа - то круто.
Школа. Школа. Одне лиш то слово кидає в гарячку.
Але ти досі вірив - тепер тебе вже не існує.
Офіс, бланки, папери, начальник... Із тебе лиш трутень
Вилізає і гине - людина в тобі вже навряд чи
Забажає повстати.
Мораль. Право. Етика.
Дурість!
Перевершення сил вже на другий рік після прийому
В СТО - передачі замінюють сміх і ненависть.
Ти здихаєш...
Але тебе це вже давно заїбало!
Розрізаючи тілом завісу з нащадків, нікому
Не захочеш казати про світ, що існує із нами,
Бо тебе там нема. Ти життя заміняєш на бали.
На потрачені нерви. На зморшки. На грішну зарплату.
Ти не в змозі вдягатись та жити на клаптях паперу.
Море губить вулкани - таке прокидається в націй.
Поки люди стають на шлях власний, ти граєш вар'ята,
Закидаючи мрії в могилу, втрачаєш ідеї,
Та чомусь ти живеш,
(Ти живеш.
Ти жи веш.
Ти ж ивеш.
Ти ж не вмреш.
Ти ж де вмреш?)
Поринаючи в світ ізоляцій.
VII.II.MMXVII
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716729
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.02.2017
автор: Systematic Age