Розповзаються дні черепахами,
ти колеш у грудях,
в очі дощами краплистими падаєш,
Тверді дотики – по тілу мурахами…
Стрінемось, розійдемося – забудеш …
Ти брешеш як зозуля у лісі,
що рахує мені шістдесят
Та яке тут, до біса,
мені б двадцять сім прожити,
навряд…
Торкайся словами – ножами,
бий прямо в серце – я твій…
Не залічуй ран,
хай збігають
світанками багряними
в серпневий буревій…
Біліють долоні,
згубилось обличчя,
не можу його віднайти…
Голос твій чую, кличеш…!
Я йду…!
Ні… Вас ніхто не просив йти сюди…
Й розповзаються дні черепахами,
тягнучи мою біль по піску розпеченому…
В очі снігом знервованим падаєш,
я як і він недоречно – приречений…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716863
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.02.2017
автор: Матвійчук