Південний вітер буревієм здіймає хвилі біля скель,
І пінним гуркотом вдаряє в провалля кам‘яних орель.
Мов вепри загнані у пастку, оскаженілі хвилі рвуть
Свої горбаті білі спини об камені, і бризки пруть
Наверх з безодні хвилерізу у вись здіймаючись, мов крик,
Останнім подихом надії замруть, і кігті тягнуть вниз.
Солоним присмаком повітря наповнить вранішня імла,
А небо чорні хмари вкриють, немов в безодні та юга.
На скелі в вранішньому світлі, в міцній поставі, мов вояк,
Дженеро дивиться у хвилі, опанча тріпотить в вітрах,
І темні коси вітер чеше, а погляд ріже простір й час,
Душа його, немов ті хвилі, скрізь скелі б‘ється в котрий раз.
- О, ти, володарю морів, великі хвилі ти здіймаєш,
У скелях діри вигризаєш з страшенним гуркотом громів.
І навіть безліч кораблів не осягнуть твої простори,
Бо так бурхливі твої води з шаленим натиском вітрів.
- Скажи, чому болить душа, чому стискають серце груди,
Життя відвертої полуди вже не витримує вона.
З дитинства мрія лиш була побачити країн етюди,
І так мандруючи усюди пізнати радість від життя.
- Моє життя нестерпний біль, в кайдани стягнуті вітрила,
Розправити не можу крила, та мрій сягнути моя ціль.
Скажи мені, бурлінням хвиль, як зможу я життя змінити,
І ці страждання зупинити у безлічі пустих зусиль?
І море гулко заревівши, щосили вдаривши у грот,
Хлопчину бризками умивши, вляглось, немов би приворот.
Враз сонце вийшло з поза хмари, і промінь сонячний теплом
Зігрів хлопчині мокрі коси, обтерши, наче рушником.
Дженеро трохи зачекавши, задумливо пройшов вздовж скель,
Нічого більше не сказавши, пішов у напряму осель.
Аж раптом бачить у затоці, дівча оголене стоїть,
Косу руками розплітає, й купатися за тим біжить.
Сховавшись нишком за каміння, Дженеро кожну мить ловив,
А серце билося так швидко, що він себе не розумів.
Завмер мов камінь біля скелі, такого з ним ще не було,
Немов щось клацнуло у скронях, до неї так чомусь тягло.
Вона з води виходить плавно, а хвилі огортають стан,
І сонячне проміння вабить, підкреслюючи кожен план.
Зігрівшись сонячним промінням, вона вдягається хутчіш,
Із дивним помахом до сонця, прощаючись, біжить кудись.
Ще довго обриси чарівні були у нього на очах,
Аж поки сонячне проміння пройшлося по його плечах.
Коли свідомість повернулась, і ціпеніння стан пройшов,
Дженеро вмить побіг по сліду, аж поки дівчину знайшов.
І наздогнавши біля хати, він лиш одне її спитав, -
Скажи, прошу, як тебе звати? Бо кращої ніж ти не знав.
Вона від сорому скрасніла, і намагаючись піти,
Не дивлячись йому в обличчя, - Персея, так ім‘я мені.
Відтоді все життя змінилось, всі мрії зайняла вона,
Морської хвилі Афродіта, Персея – зіронька ясна.
Юнацьке серденько на крилах тепер летіло в небеса,
Де ясним сонечком світила любові й ніжності краса.
Минали дні, скресали ночі, таємних зустрічей жага,
І серенади під балконом, троянд червоних пелена,
Відвертим поглядом палали юнацькі очі, мов вогонь,
Від них Персея воском тане, лиш поцілунок із долонь.
Батьки Персеї не багаті були не проти юнака,
Та й і батьки Дженеро також не стали клином в заміжжя,
Тож одружились молодята, шатра наповнила юрба,
Весільних пустощів і танців по місту линула гульня.
Щасливі зорі не рахують, та плине час із року в рік,
Вже і дитятко народилось, маленьким Айвеном зовуть.
Дженеро рибу в морі ловить, Персея в хаті зайнята,
І день на день став знову схожий, немовби вирва часова.
І знов Дженеро к скелям ходить, і знову погляд мов стріла
Летить крізь простір, час і море у ще незвідані міста,
І знову серце баламутить дитячих мрій п‘янка жага
Пізнати світ, впіймати вітер, мов буревісник в нім душа.
Приходить з поглядом понурим, не має радості в житті,
Буденність серце його нудить, немов кайдани на руці.
Персея бачить переміну, та не збагне у чім біда,
Можливо він її не любить, чи часом інше є дівча.
А він не може пояснити, бо слів не може віднайти,
Щоб описати всі ті хвилі, що шквалом ринуть із душі.
Тому мовчить. Вона ж бо плаче, ночами гірко сльози ллє,
І тим ще більший камінь важить йому на згорблене плече.
Не знає бідна, що робити, як повернути час назад,
Коли не міг без неї жити, коли тонув в її очах.
Не пристрасті палкі обійми, не сліз жіночих антураж,
І не палкі із ним розмови, все це не діє аж ніяк.
- Благаю, любий, поясни, чому змарніли твої очі,
Мов крижані морозні ночі, що мучить душу, розкажи.
Чи стала ворогом тобі? Чого ховаєшся від мене,
Немов я привид біля тебе, чом завдаєш ти біль мені?
- Лишень, благаю, не мовчи, не відвертай лице похмуре,
Немов за ґратами понуре, якщо болить, то хоч кричи!
Скажи, що я тобі негарна, що не така як ти хотів!
Чи ти вже іншу полюбив!? Невже я зовсім безталанна?...
Від щирих слів кольнуло серце, розтала крига мертвих слів,
І полилось живе джерельце відвертих, ніжних почуттів.
Згорнув Дженеро у обійми маленьке плачуче дитя,
І поцілунками умилась її заплакана душа.
- Ну, що ти, зірочка гарненька, тебе одну лишень люблю,
За тебе Господа молю. Тебе не зраджую, дурненька.
Мені болить тому душа, що не здійснились мої мрії,
Пізнати вир морської хвилі, збагнути світ і сенс життя.
- Мені потрібен простір моря, вітрил напнутих білий шовк,
Я наче в клітці сірий вовк, для мрій моїх життя - неволя.
І кожний раз, як корабель відходить з пристані центральній
Душа, мов в зв‘язці такелажній, не може вирватись з петель…
І він замовк. Вона мовчала. Здалося навіть, вся Земля,
І невгамовне сине море, на мить завмерли без життя.
Вона збагнула в чому справа, і він збагнув, що це кінець
Того життя, в якому спрага його зсушила нанівець.
І він обнявши її ніжно, лишень одне сказав: «Прости…
Та якщо любиш бодай трохи, молю кохана, відпусти…»
Вона ж, стікаючи в сльозинки, притиснулась як лиш змогла,
Так міцно, як ніколи в світі, немов він був її життя.
Але вона його любила, любила мов своє дитя,
Тому відвела свої крила, й сказала: «Що ж лети… А я…
А я чекатиму на тебе, вночі і вдень біля вікна
Я буду ставити лампадку, й молитись, щоб душа твоя
Не загубилась в синім морі, посеред хвиль в страшні шторми,
Щоб твоє серденько ніколи не забувало, що є ми…»
Й вона пішла, а він зостався, то ж не побачила вона,
Як на лиці його з‘явилась незнана досі ще сльоза.
І він відплив… Штормило море, гули вітри в піняві хвиль,
А на віконці біля моря світильник світлом засвітив.
Минали роки, йшли години, повзли хвилини небуття,
А миті, мов стальні кайдани, одна відрада, це дитя.
Але ні в час, коли боліло, ні в час, коли була нужда,
Персея віру не згубила, і вірна була до кінця.
У темну ніч, у ранок світлий, узимку, літом, на весні
На підвіконні завжди мліли лампадки крильця вогняні.
Дженеро ж був в краях далеких, побачив різне він буття,
Шторми ковтав, сідав на скелі, боровся з морем за життя,
Вітри тріпали його коси, на п‘яти наступала смерть,
А він все бачив її очі, і очі ці були мов твердь.
Він зрозумів, що править світом, навчився міряти життя,
Пізнав, які він має в серці, тримати справжні почуття,
Здолав брехню, пізнав блюзнірство, підступність, зраду й каяття,
Він зрозумів, що значить віри й любові щирі відчуття.
І ось нарешті зрозумів він, що цілий світ йому малий,
Якщо не має в ньому місця, яке він серцем полюбив,
Де теплий спокій, ніжне слово, де є кохана й любий син,
Все це було, та лишень зараз він власне щастя зрозумів.
Пливе по морю, ріже хвилі на всіх вітрилах корабель,
Дженеро дивиться в монокль, де світло блимає з осель,
Де та лампадка, що кохана в чеканні ставити клялась,
Чи може зрадила любові, не витримавши все ж зреклась.
Він зрозумів би і пробачив, бо ж розумів, що винний сам,
Бо дуже довго він батрачив, де вітер носить, тут і там.
А час минув, минали роки, і не вернути ті роки,
І не за які в світі гроші не купиш їх. Вони мов сни,
Минули, щезли і немає, залишивши лишень сліди
У пам‘яті такі тривожні, але безцінні і свої.
Настала ніч, здійнявся вітер, на обрій хмари наповзли,
Неначе море не хотіло, що б він торкнувся до землі.
Гудуть канати шквальним вітром, вітрил лахміття лопотять,
А хвилі стали, мов гранітні, із моря скеля піднялась.
І враз обрушились надії, страшенний тріскіт корабля,
Смертельний крик накрила хвиля, забравши вглиб чиєсь життя.
Дженеро викинуло в море, уламок щогли на воді
Його спасіння, він, мов щоглик, один в безмежності води.
А буря стихнувши під ранок звільнило небо голубе,
Персеї щось спалося важко, сердечко стало заважке,
Тому вона піднялась зранку, і нишком вийшовши надвір
Пішла до моря, там де часто молилась Богу, що є сил.
- Благаю Боженько мій любий, благаю Матінко Свята,
Кровить від болю вся душа, тягар на плечі вклав Ти дужий,
То за який же гріх важкий на мене впала ця покара,
За що страждати я так мала в постійнім згарищі надій.
- Але, хай як болить душа, Тебе благаю за Дженеро,
Хай буде чистим в нього небо, і вітер дме у паруса.
Нехай не стрінеться біда із ним ніколи в цьому світі,
І будуть завжди зорі світлі на тім шляху де є земля.
І ось на берег біля гроту, немов по волі вищих сил,
На гребні викинуло з моря уламок щогли, а із ним
Вже обезсилене й геть зблідле, подерте хвилями сповна,
Але здалося ще живого, віддало море моряка.
Персея зблідла, наче куля пройшла крізь серце. «То невже,
Дженеро» - промайнула думка, й камінням впала на плече,
Розбились вмить усі надії. Він мертвий, думала вона,
І впавши з горя на коліна, весь біль крізь крик передала.
Та раптом рух. Рука здригнулась. Живий! Живий! Хутчіш, хутчіш!
Вона кидається у воду і тягне тіло, - Ну ж скоріш!
Живий! Живий! Спасибі Боже! – Дженеро, милий, подивись,
Це я, Персея. Мій коханий… І двоє міцно обнялись.
А в темнім небі у сузір‘ї, де білий лебідь пролітав,
На крилах зорі заіскрились, мов той місток, що їх з‘єднав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717510
Рубрика: Поема
дата надходження 10.02.2017
автор: Сергій Ранковий