Мене завжди мучила одна думка… Чому ми просто не можемо бути щасливими? Щодня ми ставимо перед собою нові цілі, а досягаючи їх, одразу розуміємо, що цього ще мало, і так по колу, ніби за якимось давно усталеним циклом, безкінечно. Щодня ми зустрічаємо нових людей, але обов’язково колись знаходимо причини, аби з ними розійтись, підсвідомо шкодуючи. Щодня ми терпимо брехню і брешемо самі. Тільки кого ми хочемо надурити? Мабуть, себе. А чи не дуримо ми себе, коли вдаємо, що щасливі? Більшість людей – підневільні особи, ними керують, маніпулюють і, зрештою, рано чи пізно їх виводять з гри, як пішок переможеного суперника у шахах.
Ми живемо у світі, де панують гроші і влада. Та хіба щастя у цьому? Для більшості сучасних людей, саме це і є щастям. І стає прикро, коли спостерігаєш, як син продає матір чи матір сина за якийсь папірчик чи за посаду. Вони всі називають себе щасливими і вільними людьми. Та чи так це? По суті, хто, як не вони, є підневільними? Вони усі – раби! Так, саме так, вам не почулось. Адже вони люблять гроші, боготворять гроші, поклоняються грошам, моляться грошам і готові віддати життя або вбити за гроші. Гроші для них – черговий ідол.
Люди настільки нещасні, що постійно мусять вигадувати щось нове, аби у це вірити. Спочатку первісні релігії, містика, потім язичництво, а далі християнство, іслам, буддизм і т.д. Я, звісно, не маю нічого проти Бога. Ба навіть, сама у Нього вірю, але лише за однієї умови: Він не на небі, не в Раю, як кажуть люди. Він десь набагато глибше, у нас в грудях. Там, де наші серце і душа. Бо ж Бог – не що інше, як добро, а чорт – зло. А чи не в людині вічно боряться добро і зло? І тому, коли люди винуватять Бога, то нехай згадають про те, що Він живе у них, а значить самі винні, що вбили Його у собі.
Та, власне, цей роздум – не про добро і зло, хороше і погане. Він – лише відчайдушний крик душі. Бо глянеш на людей і їх вибрики, то аж душа болить. Адже розумієш: ти нічого не можеш зробити, нічого вже не зміниш, бо немає чого змінювати. Люди завжди були такими. Навіть класики ще писали про людську несправедливість у світі та їх несправедливі і злі діяння. І тут лишається або змиритись і влитись у натовп, ставши, як вони, або лишитись одним у полі воїном, білою вороною, яка не може вписатись у сучасний (а, може, й будь-який інший за часовими рамками) соціум.
Іноді від людського лицемірства аж нудить, особливо, коли ти знаєш правду, і дивлячись у це «безневинне обличчя», слухаєш, як воно тобі цинічно бреше. Люди завжди були такими. Людина вчинила переворот у світі, відколи її нога сюди стала. І ніхто не знає, чи настане цьому кінець. Хіба що, коли кінець настане всім нам.
Люди ж могли б бути щасливими і робити щасливими інших, та в тому то й справа, що лише могли б, але не є. А все тому, що завжди нам мало. Мало досягнутого, мало усунутих противників, мало зраджених нами, мало нещасть від наших рук… усього мало. І скільки б у нас не було чого-небудь – завжди буде мало.
І тепер лише мучить одна думка: а чи зміняться люди коли-небудь і чи є у нас шанс на порятунок? Мабуть, таки є. Але ми самі його у себе забираємо, коли вкотре намагаємось обійти одне одного, і кожен хоче дійти до піку першим, роблячи це будь-яким способом, бо як кажуть: на війні всі засоби – хороші (одна з людських відмазок).
Отак і боремось одне з одним довіку, замість взаємодопомоги, звинувачуючи в усьому природний відбір. А, може, ми самі цей природний відбір вигадали? Може, це чергова відмазка наших підлих і ницих вчинків?
Значить, шансів на порятунок усе менше і менше з кожною миттю. Проте, більшість стверджує, що вони – щасливі, і їх близькі теж. Тільки чи так це насправді – хто зна. Чи знаємо ми взагалі, що таке щастя? І чи вміємо ми робити когось щасливими? Усе це так і залишиться запитаннями, а люди так і залишаться такими ж людьми, як і раніше. Бо такий видно фатум (до речі, ще одна людська відмазка). Та хіба не ми – ковалі свого фатуму? Як скуємо, так і буде.
От і виходить, що більшість людей – маріонетки своїх власних ілюзорних уявлень про щастя, підневільні пішки, раби. А де ви бачили щасливих рабів? Я – ніде. Отож бо й воно.
То чи щасливі ми насправді? Чи, може, це – чергова наша ілюзія? Кого ми намагаємось надурити? Точно себе. Може, я – надто молода, аби судити про це, але прислухавшись до думки класиків і сучасників літератури, що є метрами у цьому, так би мовити, ремеслі, надивившись на чужі долі та скуштувавши трохи й власної, я зрозуміла лиш одне – люди не змінюються, хай би там що. Адже, накоївши вже стільки горя, ми продовжуємо і далі ходити одне одному по головах, вважаючи, що, врятувавши зараз кілька особин, ми можемо врятувати в майбутньому людство від вірної загибелі, як виду, і таким чином зробити всіх щасливими. Тільки от навряд чи це допоможе. Нам вже нічого не допоможе, бо горбатого могила виправить, от ми й до могили себе ж і ведемо.
Прикро. Боляче. Страшно. Прикро, бо люди цього не розуміють. Боляче, бо розумієш, що однодумців мало. Страшно, бо не знаєш чого чекати далі, якщо це – ще не найгірше.
Але мене досі мучить це наболіле питання, на яке я ніяк не можу знайти відповіді, ніби її й не існує, ніби питання риторичне і ні до кого не звернене: ЧОМУ МИ НЕ МОЖЕМО ПРОСТО БУТИ ЩАСЛИВИМИ І РОБИТИ ЩАСЛИВИМИ ІНШИХ?
А у відповідь: німа тиша. Бо й сказати на це немає чого. Люди звикли протестувати проти всього, що направлено проти їхнього «его» і принижує їх самолюбство. Тому лишається людині лише відкидати подібне від себе і не звертати уваги, просто ігнорувати. Та кого ми дуримо, ігноруючи правду? Себе. Безперечно себе. Лише самих себе.
Бо досі віримо, що правда – красива і солодка, і коли вона торжествує, то всіх має охоплювати ейфорія. Тільки це не так. Далеко не так. Правда – гладка, стара і страхітлива жінка. Тому й втікають усі від неї, жахаються, як вогню чи смерті. Натомість, брехня – струнка, красива, молода дівчина. Чи ж не краще мати собі другу, ніж першу? Але ніхто навіть не здогадується, що за нею стоїть все та ж гладка, стара і страхітлива жінка, яка просто натягнула на себе маску – струнку, красиву, молоду обгортку… Та це вже інший розділ все тієї ж великої людської історії.
Сама не знаю: нащо я писала усе це. Надії достукатись до багатьох сердець вже й немає. Просто, як я вже казала, - це крик душі, яка так болить, бо накипіло і наболіло занадто багато. Це, зрештою, - просто роздум, філософський відступ. Тому, не судіть строго!
Я – не доросла ще, лише вчусь… Та й писака з мене, мабуть, ще теж поганий. Та я вчусь. Я вчитимусь і надалі. От би тільки подолати усі свої творчі кризи, незліченні страхи і безпідставні хвилювання, свою безхребетність і меланхолію… і вчитись було б набагато легше! Та, зрештою, це вже інша історія. І говорити про неї я зовсім не хочу. Натомість, я ще багато чого вам розкажу, коли у мене буде що сказати. Адже з кожним днем мені все більше не стає слів, і навіть зрадливе натхнення мене покинуло. А, може, сама його чимось відлякала, як боязкого метелика? Хто зна…
Мабуть, цей роздум – також ще одна спроба повернути себе. Ту бунтарку, яка живе у тутешніх віршах. Бо вона кудись втекла і вже не хоче повертатись. Вона навіть покинула без єдиного слова ту подругу, яка була їй найкращою, і вже давно їй не пише. Може, так і треба, а, може, й ні. Та, мабуть, вона їй навряд чи пробачить і виправити нічого не можна. Та й навряд чи та бунтарка вже повернеться. Тому й лишається отак лише самими роздумами жити, бо усе чогось не вистачає до щастя.
От бачите, потроху і вливаюсь у натовп. Мені теж не вистачає чогось свого для щастя. От тільки чого – не знаю й досі. Мабуть, себе колишньої не вистачає. Але ж яка різниця чого? Головне, що не вистачає. Мало. Як і всім усе чогось мало.
Та, в будь-якому випадку, правду у народі таки кажуть: «Горбатого виправить лише могила»…
P. S. Якщо побачите десь ту бунтарку - пишіть! Буду дуже вдячна за те, що знайшли безсовісну втікачку)) ;)
P. S. P. S. Та й просто так пишіть - буду рада кожному з Вас! :))
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717532
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.02.2017
автор: Іванна Западенська