Не страшно помирати з кожним подихом
Не страшно глянути в обличчя злу
Страшно розуміти неквапом
Що це не я своє життя живу
Хожу по парку з осінню у серці
Без усмішок і без бажань
А серце мов би виточене з криці
Не відчуває згорених зітхань
Дивлюся що сади уже заквітчані
Конвалії кивають мені в слід
Думки лишаються несповідані
Прямують собі завчено у брід
І ніби день минає днем в погожості
І прагне доля щоб змінити суть
Молю щоб зникнуло в тривожності
Безмежжя моїх печальних дум
І в неможливості собі повірити
В своїм чужім житті
Зроблю хоч пару вчинків людяних
Заблукшому щоб показать шляхи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717827
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2017
автор: Андрій Толіч