[b]«Мокош (Мокоша) — богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя»
[/b]
Сашко не вечеряв. Вилив нас себе відро теплої, нагрітої сонцем води, витерся.
Випивши чаю з м’яти, звів на Марфу очі:
- Автобус на райцентр о котрій?
- Що? Їдеш уже?
- До Галки хочу з’їздити на пару днів…
Галка, Галина тобто, була двоюрідною Сашковою сестрою. Жила в Підгайному, досить великому місті, такому собі промисловому центрі обласного значення – кілька заводів, швейна фабрика, шість шкіл, тридцять тисяч жителів. Дід з бабою залишили Галці двокімнатну квартиру (сирітка, без батька росте, жалко) і перебралися в село, в хату бабиної покійної сестри, в батьківську, власне, для баби хату.
Сашко не пам’ятав, щоб Галка працювала десь хоч один день із свого життя. То мати вділяла їй із зарплати, то дід із своєї чималої ментівсько-офіцерської пенсії. Батька Галчиного Самарканд не бачив ніколи, та із випадково почутих обривків розмов, знав, що згинув той десь на «зоні» чи то від чиєїсь заточки, чи то від туберкульозу. Загалом про нього згадували рідко, при Сашкові – тим паче, навіть Галка. Вона, старша на десять років за Самарканда, була красивою жінкою. Але красивою такою, особливою, «бл..дською» красою. Ні, все в ній було до ладу – висока, струнка, з гарною, незважаючи на двійко народжених дітей, фігурою. Риси обличчя були майже класично правильними, хіба що ніс з невеликою горбинкою від давнього перелому трішки псував її. О, той перелом… Іноді Галка жартома дорікала Самаркандові за нього:
- Ех, Сашику! Якби не ти, то й ніс у мене цілим був би!
Сашкові тоді було чотири роки, їй, відповідно – чотирнадцять. Було спекотне літо, вони їхали в переповненому людьми, мов бочка оселедцями, автобусі. Сашків тато, посперечавшись трохи, таки «видворив» із переднього сидіння, із «Місць для пасажирів з дітьми та інвалідів» двох крикливих тітоньок із якимись клунками і посадив туди доньку Світлану і племінницю Галку. Сашка вони по черзі тримали на руках. Коли автобус раптово втратив керування і серед пасажирів почалась паніка, малого тоді якраз тримала Галка. Вона й сама не зрозуміла, для чого тоді запхала його під сидіння?
Коли, ревучи від напруги, та, випускаючи в повітря клуби сизого диму з різким запахом недопаленого бензину, стогнучи, мов стомлений гіпопотам, «ЛАЗ» таки видряпався на горб… Щось голосно хруснуло, водій випалив гучну тираду незрозумілих Сашкові слів, а автобус… Автобус, переваливши через отой верблюжий горб, помчав назустріч молоковозу, по-діагоналі, на зустрічку. Це ж треба, щоб одночасно і гальма відмовили і керування? Може, це сталося тому, що в автобусі був Сашко? Хтозна, хтозна… Так Марфа сказала б… Ставши дорослішим, він уже звик до того, що з ним траплялись речі, до яких інші й додуматись не могли… Та то вже було колись, згодом, а тоді Галка просто розсунула коліна і малий Сашко ковзнув під сидіння. Удар був мабуть не таким вже й сильним – бите скло, подряпини. Найважча травма була в Галки – від удару в металеву трубу вона зламала ніс. От тобі й «Місця для пасажирів з дітьми та інвалідів»…
Про Галку Самарканд думав, прихиливши щоку до вологого та прохолодного автобусного вікна. На світанку завжди прохолодно… П’ята ранку… Може, воно не так уже й прохолодно, але для Сашка – так. Ніби виправдовуючи своє південне «погонялово», він дуже любив тепло, обожнював спеку, все повторював: «Плюс сорок завжди краще, ніж мінус два». Самарканд щулився від холоду, намагався стиснутися в клубочок, щоб хоч якось зберегти тепло тіла. Пасажирів було небагато – чоловік десять. Врешті двері зачинились і автобус, смикнувшись, подріботів бруківкою. Сашкова голова відбивала такт, стукаючи по склу. Боляче не було. Так… Колискова… «Трам-там-там… Трам-тара-рам-там-там…»
… «Трам-там-там… Трам-тара-рам-там-там…»… Самарканд схопився з ліжка – ні, таки не здалося, не наснилося, в двері хтось тихенько, але настирливо стукав. Глянув на флуоресцентний циферблат – друга п’ятнадцять.
- Якого там принесло посеред ночі? – не одягаючись, ступив босоніж в кросівки.
- Та хто там, бля?! – замок тихо клацнув, на порозі стояла Юлька, мала першокурсниця з сусіднього блоку. Вона була в шльопанцях, нічнушці, заплакана і дрібно тремтіла. В розрізі нічнушки звабливо біліли напівсфери грудей. Їх не було видно повністю, та уява послужливо домальовувала непобачене. Самаркандів рот наповнився слиною, внизу живота занило. Ніздрі мимоволі роздулись, вдихаючи запах дівочого тіла.
- Чого тобі, мала? – запитав, судомно ковтаючи?
- Там… Там хлопці… Троє… Двері вибили… Чіпляються… Я втекла…
Дійсно, десь за стінкою чувся дівочий вереск, хтось голосно матюкався… Грюкіт меблів…
- Заходь! – Самарканд за руку засмикнув Юльку до кімнати і штовхнув на ліжко. Вона перелякано звела на нього очі і розкрила рот, щоб голосно заверещати. Сашко затис ій правицею рот і притиснув усім тілом до ліжка, одразу відчувши теплу м’якість грудей. Внизу занило ще дужче і… В ту ж мить в долоню вп’ялись гострі зубенята, а Юлька почала дико гамселити ногами повітря, зрідка потрапляючи коліньми Самаркандові по ребрах і в міжніжжя. Не так, щоб боляче, але досить відчутно. Він гарячково зашепотів їй на вухо:
- Не кричи, дурепо! Я нічого тобі не зроблю! Просто замовкни, щоб ніхто не чув, що ти тут! Я вийду зараз… Тебе замкну. Не відчиняй нікому. Чула?! Ні-ко-му!
Юлька швидко закивала головою. А потім:
- Сашо, не йди… Я боюсь… Їх там троє… Давай тут посидимо?
- Не сци, мала… Все добре буде. Я – безсмертний, як Конрад Мак-Лауд, - усміхнувся Самарканд, натягуючи треники.
- Не йди… - очі дивились благально.
- Все! Сиди і не рипайся!
А гамір, тим часом, переміщувався в коридор. Двері Самаркандової кімнати виходили не у вузьку коробку блоку, а прямо в коридор. То, власне, колись була так звана «побутова кімната», призначена для прання. Але, через нестачу місць в гуртожитку, заселили і її. То була «шикова» кімнатка. Єдина, в якій був «персональний» умивальник. Мешканцям цієї кімнати, в даному випадку – Сашкові та Русланчикові, не потрібно було вранці товктись в черзі до «блочних» умивальників, щоб вмитися та почистити зуби чи й просто, щоб набрати води в чайник.
Сашко прочинив двері і, переступивши поріг, зачинив їх за собою. Замок клацнув. Освітлення в коридорі було поганеньким, в напівтемряві вимальовувались силуети трьох постатей. Одна, явно відреагувавши на Сашкову появу посунула в його напрямку:
- Де та с..чка?! – звертались явно до Самарканда, та він, проігнорувавши питання, сперся на стінку і повільно присів навпочіпки. Так само повільно дістав сигарети і закурив. Постать невпинно наближалась, дві інші сунули за нею. Вже можна було розгледіти, хто то був. Спортсмени. Той, хто кричить – Китаєць, прозваний так за різко виражені монголоїдні риси. Двометровий гевал, «камеес»* з важкої атлетики. Вони не були знайомі із Сашком, так, в обличчя один одного знали, хоча Самарканд, певне й знав про Китайця більше, ніж той про нього. Позаду – Ситро і ще один, якого Сашко не знав. Із Ситром випивали кілька разів у спільних компаніях. Радик постійно тягав його за собою – так і познайомились. «Радик… Раду… Чернівецький молдованин, прикольний пацан… Давно не бачились…» - подумав Сашко.
- Чуєш, ти! Чмо! Де та ку..ва? – Китаєць навис над Самаркандом, мов велетень Фаурар над хлопчиком Григорашем в мультику про ліщиновий прутик.
- Я – не чмо… - Самарканд, не встаючи, випустив дим і сам здивувався тому, як спокійно відповів. Серце калатало шалено, а нирки на частку секунди звели легенькі судоми і, одразу ж, відпустили – адреналін.
- А хто ти, бля?!
Сашко повернув голову вліво:
- Привіт, Ситро! Скажи йому, хто я…
Третій хлопчина смикнувся, було, до Сашка, але Ситро вже пізнав приятеля і притримав хлопця за руку:
- Це Самарканд, Китайцю… Нормальний пацан… Пішли додому, пацани…
Але Китайця явно «понесло»:
- Та пох… мені, хто це! Я трахатись хочу! Де та дівка, бля?!
В Самарканда слизьким черв’ячком майнула зрадлива думка: «І нафіга воно мені треба було? Мене ж це зовсім не стосується?» Але… Але згадалися щойно бачені широко розкриті і повні сліз та переляку очі, білі напівсфери грудей у вирізі нічнушки, лоскітливий дівочий запах… «Влип, - подумалось, - промовчу – авторитету капець. І… Дівчат жаль… Мій поверх, мій гуртожиток… Мої дівчата… Не мої, може, але й не його, не цієї тупої тварини…»
Сашко поволі підвівся, він ледь-ледь сягав маківкою Китайцевого підборіддя.
- А чого ти ще хочеш?
Китаєць відповів неочікувано:
- Курити!
- На, кури, - Сашко простягнув у бік гори м’язів недопалка.
Смішно, але то й справді була остання сигарета з його пачки.
- Ти… Мені… «Бичка» даєш? – зашипів Китаєць.
І як воно так вийшло? Підсвідомо якось…
Самарканд затягнувся востаннє, повільно випустив дим в бік Китайця і, буркнувши: « Як хочеш…», мов щиглем, зарядив недопалком тому межи очі. Раптове Китайцеве заціпеніння змінилося диким ведмежим ревом. Самарканд вправно пірнув під націлений йому у скроню кулак і відскочив від стінки. Ніколи в житті – ні до того, ні після, в нього не було таких бійок. Були жорстокі «махачі», були менш жорстокі, були різні супротивники, але такої бійки, коли здавалося, що суперник рухається в кілька разів повільніше, коли все відбувалося швидко і чітко, як на тренуванні… Такого не було більше ніколи в житті…
Китаєць повернувся до Самарканда, здавалося – ще мить і він розчавить його своєю масою, заб’є до смерті важкими, мов кувадла, кулаками, але… Самарканд вдарив прямим в колінний суглоб, якось інтуїтивно, підсвідомо розуміючи, що то – єдиний правильний удар в цій ситуації… Звичайно, він не зможе зламати ту колону з м’язів, кісток і сухожиль, навіть «чашку» навряд чи виб’є, але біль буде нестерпним. Так і сталося – Китайця ніби зламали навпіл, він завив і схопився за коліно. «Йоко-гері» в голову штовхнув стодвадцятикілограмову тушу на бетон підлоги. Падаючи, Китаєць розпростер руки і випростав ноги. Сашко підстрибнув щосили і приземлився обома ногами на рихлий, мов зброджене тісто живіт важкоатлета. Той засмикався і почав захлинатися блювотинням… Сашко намагався «витиснути» зі свого меткого худорлявого тіла все, що воно знало, вміло і могло, а в мозку пульсувало: «Добивай! Завжди добивай, бо встане – доб’є тебе!» Китаєць, тим часом, важко перевернувшись долілиць, намагався підвестись. Удар ногою в обличчя знову звалив його. За мить Самарканд вже сидів верхи на поверженому суперникові. Схопивши обома руками довгі патли Китайця, він кілька разів щосили вдарив головою об підлогу. Китаєць, обм’якши, лише хрипів… Блювотиння поволі змішувалось з кров’ю… Раптово знесилівши, Самарканд просто відкинувся на спину і лежав так, важко дихаючи. До нього наближалися Ситро із супутником. « А тепер – точно капець»… Ситро стояв над ним з простягнутою рукою:
- Вставай…
Сашко звівся на тремтячі ноги. Ситро кинув товаришеві:
- Беремо його.
Вдвох вони якось підвели Китайця і, чи то повели, чи поволокли його до виходу. За якихось два метри зупинились, Ситро оглянувся назад і скрушно похитав головою:
- Не заздрю тобі, брате…
Самарканд поволі поклигав до дверей кімнати, з блока виглядали дві дівочі голови. Сашко усміхнувся до них і гримнув жартівливо:
- Ану! Брись спати! Вистава скінчилась.
Голови зникли… Двері в кімнату були незамкнені, на порозі стояла все ще тремтяча Юлька.
- Я… Піду?
- Як хочеш…
- А раптом вони повернуться?
- Хочеш – залишайся…
Юлька прожогом стрибнула на ліжко і заховалася під ковдру.
Сашко усміхнувся:
- Встань з ліжка…
- То… Таки йти?
- Дурна… В мене там – два матраци… Я на підлозі ляжу.
Він лежав горілиць з розплющеними очима. Про бійку вже не думав… Думав… Думав про той клятий виріз нічної сорочки чи… Про те, що в ньому. Раптом на ліжку, ніби прочитавши його думки, зашаруділа Юлька.
- Сашо… Саш… Я боюсь… Ляж біля мене…
Її голова лежала в нього на грудях, стегно торкалося стегна… І він не стримався. Знайшов губами її губи, поцілував, спочатку легенько. Потім – пристрасно… Вона відповіла… Він шалено цілував її шию, ямку між ключицями, груди у тому вирізі… Юлька лише важко дихала… Сашкова рука ковзнула вниз, задираючи нічнушку і… Раптом благальне:
- Саш… Не треба… Будь-ласка… Я… Я ще ні з ким…
Він зупинився і… Міцно-міцно притис її до себе. Поцілував у щоку і шепнув у гаряче вушко:
- Добре, мала, пробач… Я не буду…
- Не сердись, Саш…
- Не серджусь я, дурненька. Все добре…
А сам подумав: «Може, й краще так? Юлька – хороша дівчинка… Рано чи пізно запитає… Чи люблю я її? Жаль буде кидати… І їй боляче… Нехай…» Вголос же сказав:
- Спи, Юль. Не бійся.
Вона знову примостила свою голівку в нього на грудях і скоро засопіла носиком, усміхаючись, як мала дитина.
Коли пішла Юлька Сашко не чув. Як прокинувся – ліжко було порожнім. Залишилось лише тепло її тіла під ковдрою і запах її волосся на подушці. Що ж – як вже склалось…
Після того випадку вони майже не спілкувались, коротке «Привіт-привіт!» під час випадкової зустрічі і… Вона чомусь постійно червоніла та відводила очі. Та… Забувалося все, забувалося, життя продовжувалося, звичайне буденне життя – навчання, робота, бійки, гульки…
Той чемний стук в двері не дуже здивував Сашка. Чому дивуватись? Бувало, що за день десятки людей приходили до нього чи до Русланчика. Хоча, міг би і здивуватись – неділя, вихідний, народу в гуртожитку практично немає. Стук у двері був не надто гучним і не надто тихим – саме ввічливим. На порозі стояв незнайомий усміхнений хлопець у шкірянці і «пумівському» костюмі. Не вітаючись запитав:
- Ти Самарканд?
- Так.
- Поговорити треба. Ми зайдемо? – з-за дверей визирнула ще одна незнайома голова.
- Китайця знаєш?
Самарканд не пам’ятав, скільки його били – півгодини, десять хвилин? Перший удар прийшовся в вухо, він оглушив і дезорієнтував його. В очах каламутилось, блоки не ставились, а, якщо й ставились, то невчасно, тому від правого хука в підборіддя не вдалось ні ухилитися, ні блокувати, ні, хоча б, пом’якшити удар. Вузький пенал кімнати не давав простору для маневру. Сашка просто затисли в лещата і врешті збили з ніг. Він ще встиг, поки губи не набрякли, мов пончики і дозволяла щось говорити зламана щелепа, поміж матів крикнути традиційне: «Закопаю вас, с..ки!». Врешті, його повалили на підлогу і місили ногами, мов тугий заміс…
Бабай з Рибою і Крайслером пішли святкувати далі Сашкове повернення з лікарні і він залишився сам. Незважаючи на вмовляння друзів, не пішов з ними. Чого? Для чого? Все одно, пити міг лише пиво та й то – через пластикову соломинку. Про нормальну їжу на найближчі два-три тижні теж можна було забути. Все – рідке, перетерте і через соломинку. Он, лежить ціла пачка, Бабай приніс. Щелепа, зламана в двох місцях, вже майже не боліла. Коли усміхався, то в роті кумедно поблискували дротики шини Тігерштедта**. Ну, ще зламані ребра нили на вдихові, а так – нормально все, заживало, як на собаці. Сашко, пересиливши лінощі, підвівся, щоб зачинити двері, залишені пацанами. А вони, двері, ніби відчувши його думки, легенько рипнули, з порога почулося невпевнене:
- Можна?
Самарканд стояв застиглий, мов соляний стовп і отетеріло дивився. Там стояла Юлька. Її довгі тонкі пальчики тримали велику порцелянову чашку.
- Я бульйону тобі принесла… Курячого…
Самарканд ледь стримав регіт – він не їв курятини, не любив курячий бульйон, але… Внизу живота і… в грудях, там, де серце, тягуче занило… Великі сірі очі дивились на нього здивовано, пасмо темно-русого волосся спадало на лоб і дівчина, не маючи змоги прибрати його рукою, намагалася здмухнути, та їй це не вдавалось. Вона була одягнена в блакитний спортивний костюм із трохи розстебнутою блискавкою. На ніжній шиї пульсувала сонна артерія, впадинка між ключицями була такою звабливою…
А Самарканд бачив інше – нічну сорочку з глибоким вирізом і білі напівсфери грудей. Він повільно прибрав з лоба дівчинки непокірне пасмо, не відводячи погляду від її широко розплющених очей, взяв чашку з бульйоном і поставив на стіл. Помітивши, що Самарканд нахиляється для поцілунка, Юлька відсахнулась:
- Тобі ж болить!
- Не настільки… - прохрипів він вмить осиплим голосом.
Самаркандові руки, ніби живучи власним життям, потягнулись до блискавки. Підштовхнуті ногою двері м’яко клацнули замком. А Юлька, тиха першокурсниця Юлька, ніким не займана й, певне, по-справжньому не цілована, охопила худорлявими рученятами Сашкову шию. Вона тремтіла… Але її вологі губи були привідкриті в очікуванні поцілунка…
*«камеес» - перекручена абревіатура КМС – кандидат в майстри спорту
**« шина Тігерштедта» - шина. Яка використовується для скріплення і знерухомлення уламків щелепи.
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717918
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2017
автор: посполитий