Він йшов дорогою кудись,
Посеред ночі й хуртовини,
Жорстокий вітер снігом бив
Здираючи з обличчя шкіру
Й сліпив збиваючи із ніг,
Не знав пощади, безупинно
Вганяючи нестерпний біль,
У зранене, промерзле тіло,
А руки… Їх вже не було,
Лиш дві культі німі, безпалі
Зрослися з зброєю й чогось
Давно уже не відкликались,
Застигши, втративши чуття…
Він ж йшов і йшов, неначе втома
Його покинула й життя
Зібравши сили всі боролось
За волю бути, знати день…
Так помирати не хотілось,
В боях минувши сто смертей,
Не раз дивився їм у вічі,
Щоб Україна ще була,
Щоб він і друзі-побратими,
Не знали стиду, а війна
Не спопелила Батьківщину…
Він падав, піднімався й йшов,
Ішов, знов падав й піднімався,
У голові гримів вогонь,
«Один, один зі всіх зостався,
Ніхто не вижив, тільки ти…»,-
Все розривала думка скроні,
«Прости же Боже і брати
Простіть мене, що нині можу,
Без вас, без соколів моїх
Шукати шляху…»,- йде і плаче,
Та сліз не видно, тільки біль,
Лиш хуртовина виє страшно…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718076
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.02.2017
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ