Ми йдемо по життю і бачимо одну його
сторону:
щасливих дітей, сонячне сяйво та радість, сім'ї за широким
столом.
Та десь на іншому боці літають
ворони,
над кладовищем мрій, через яке треба йти
напролом.
Там ті, хто з якихось причин народився не там й не тоді, коли
треба.
Там діти, що виросли просто
неба,
бо крім зірок, їх ніхто
не розумів.
У деяких людей сім'я була
за катів,
і не потрібні
тортури,
коли рідні люди кричать
"Ти дура!"
І коли твій розпач називають дурнуватістю чи
пришелепкуватістю,
то стає ще більш боляче, ще важче досягти
відвертості
пізніше й хоч з кимось. Є люди, є люди, такі як і ми, яким справді просто не була доступна любов та
розуміння.
Прозвучить банально, але ж ми всі Божі
створіння,
і тому це нормально, коли в нас, тих, що
щасливих,
рветься серце за інших, за тих, що в житті потрапили під
зливу
незгод. Це нормально, що в нас, в кого є досвід добра, є бажання ним
поділитись,
сказати комусь "Я тебе розумію", щоб їм розуміння могло вже не тільки
приснитись.
Та поки я, особисто і тільки я лише знаю, що є ті
безсилі,
по іншу сторону щастя. Та як їх знайти, як добитись довіри, як довести, що вони комусь справді небайдужі
та милі?
Мене рве від бездіяльності! Бо світ розвинув ідеал кам'яних
інтровертів,
де ненормально бути "занадто"
відвертим,
тож якщо це колись, хоч колись
прочитає
якась людина, що втратила
віру
в довіру,
то нехай вона
знає,
що є ще ті, кому не байдуже, нехай вони краще жили, та почуття їм
знайомі.
Ми, ми
свідомі.
Є люди жахливі, до яких не дійде
ніяк,
та є й інакші. Як я. Як ви.
Чи не так?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718988
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.02.2017
автор: Попіл Фенікса