ОЙ ЧОГО ТИ, ВЕРБОНЬКО, ТА Й СХИЛИЛАСЯ?

—Ой  чого  ти,  вербонько,  та  й  схилилася?
Ой  чого  ти,  рідная  зажурилася?

—  Як  же  мені,  вербоньці,  не  хилитися?
Як  же  мені,  вербоньці,  не  журитися?

Вітри  шумлять  сильнії...  Потішаються.
Громи  гримлять  грізнії...  всі  лякаються!

—Віти  твої,  вербонько,  нахиляються.
Вітри-громи,  рідная,  хай  втішаються.

Зійде  сонце  яснеє...  нижче  схилишся,
З  трав  росою  чистою  та  й  умиєшся.

Віти  твої,  вербонько,  мають  силоньку.
Любить-береже  Бог  Україноньку.

Бо  хто  гнеться,  вербонько,  нахиляється,
Від  землиці  силоньки  набирається.

Хоч  громи  розкотисті,  та  не  біймося.
В  них  немає  силоньки.  Звеселімося!

...Зійшло,  зійшло  сонечко!  Засвітилося.
Над  рікою  вербонька  нахилилася.

Те  проміння  яснеє  розсипається...
У  ріці  вербиченька  умивається!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719108
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.02.2017
автор: Надія Башинська