У ній співають дзвінко солов'ї,
Шумлять діброви у дубах розлогих,
Дніпро могутній хвилею...вгорі,
Тисячоліття їй цілує ноги.
Калина буйна випліта вінки
І стигла горобина зарум'янить:
Ти роджена від Бога- на віки,
Твоя мелодія весь світ зап'янить.
Що може бути найсвятіше на землі?
Що наймиліше розуму та серцю?
Моя ти мово- всі твої пісні,
У світ несу наповненим відерцем.
Ти мила, щира, рідна, дорога,
Душа народу...серце в оксамиті,
Ти- незвичайна, водночас проста,
У музиці людській щасливі миті.
Як можна не любити ніжний спів?
Як можна не любити стоголосся?
Як можна позабути розкіш слів,
Мов дивний квіт уплетений в волосся?
Чого так ранять голос солов'я?
Чого розтоптана рясна моя калина?
Чого роздерта мовонька моя?
Чого слізьми стікає горобина?
За що мені московію любить?
За що синів в могили мушу класти?
Як, з болю, серденько мені щемить-
Не смій ти мову рідну мою красти.
Я іншої не хочу і не знаю,
Бо інші мови всі мені чужі,
У солов'їній свого віку доживаю-
Не ріжте душу згострені ножі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719508
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.02.2017
автор: Леся Утриско