Почнемо з довідки: телепортація - безпосереднє переміщення об'єкта з однієї точки простору в іншу без проходження проміжних точок, так визначає це рідкісне явище Вікіпедія.
Термін «телепортація» ввів у обіг американський фантаст Чарлз Форт в 1931 році, поєднавши грецьке слово "теле", що означає "далеко" і латинське portere, що означає переносити. Ідея телепортації широко використовується в науковій фантастиці, читаємо там же.
Але я не про теорію і не про історію виникнення терміну, а про випадок телепортації у реальному фізичному світі і цілком свідомому стані, який одного разу мені довелося «випробувати» на собі.
Трапилася ця чудесна і до сих пір непоясненна пригода у 2000-му році: тоді я працювала одночасно на трьох роботах – намагалася будь-що заробити грошей, щоб купити хатину в селі, у гарному місці, щоб ліс не оддалік, щоб клаптик вільної землі – для квітника-саду-городу. То була пристрасна мрія-потреба. То була чітка і недоступна ціль і мета. Але я вкладала усі залишки власних сил, щоб мети тієї світлої доступитися.
Чотири роки до того я «провмирала» на лікарняних ліжках у різних медзакладах (там також не обійшлося без відвертих чудес, але про те, може, якось потім розкажу), і от, виживши, і ставши відносно самостійно на ноги – тобто фізично трохи окріпнувши, взялася одразу за три роботи, інакше на хатину, хоч і яку скромну, заробити не вдалось би. У нас же національно-державний і зовні-економічний бренд такий: всі ми – дешева робоча сила… щоб скласти тисячу доларів – треба тричі із себе випростатися.
Дуже втомлювалася. Настільки вимотувалася і фізично, і психічно, що, добираючись пізніми вже вечорами додому, щоб поспати і завтра знов «на три роботи одночасно», розуміла і відчувала, що «це все – я більше не можу, завтра покину хоч одну із робіт, бо – все, не можу більше зовсім». Але завтра, прокинувшись, думала – ще сьогодні, тільки сьогодні ще протримаюсь на всіх трьох роботах, бо це ще хоч на сантиметр наблизить до необхідної суми, за яку можна купити хатину в селі. І так щодня: вранці – протриматися, увечері – все, більше не можу, наступного ранку знов – протриматися…
Це не скарга і не спроба викликати співчуття, це – обставини, і, певно, вони мають стосунок до чудесної події, яка сталася «одного разу» і про яку намагаюся тут розповісти.
Було вже по десятій вечора, а може й пізніше, коли я вийшла із автобуса на зупинці біля нашого будинку. Усе так само: стежка упоперек газону, бо так ближче – і не тільки мені, стежку ту несанкціоновану давно протоптано, обіцянки покинути завтра одну з робіт, і – візуалізація найближчого майбутнього: от зараз добреду до ліфта, піднімуся на горішній свій поверх, зайду до квартири, наберу теплу ванну, а тоді спати-спати – я так втомилася, просто не можу більше… завтра покину одну з робіт … а зараз – от доберуся до ліфта, піднімуся нагору, наберу ванну і – спати-спати…
Добралася до ліфта, втопила кнопку виклику кабіни і…
Не така вже й неймовірна несподіванка – ліфт відключили. Теж мені новина, але на той момент таке було занадто: «Це кінець…» – усе, що й подумала з відчаєм.
У до останнього грама розподілених фізичних можливостях організму жодним чином не було передбачено резерву для додаткових неочікуваних зусиль – підйому тіла стрімко вгору сходами… Підсвідомість, яка ніколи не здається і сприйняла емоційний удар, як екстремальну ситуацію, одразу ж запропонувала, надіславши візуальну пропозицію, прилягти біля ліфта і там відпочити до ранку… так і побачила, як уже лежу, згорнувшись калачиком, «під порогом» мертвого ліфта – спочиваю…
Але тверезий розсудок одразу заперечив такий варіант – «сусіди…», нагадав тверезий розсудок, вони побачать, і скажуть – о, вже під ліфтом валяється… чи діти з хати вигнали… чи, може, п`яна?.. Сусіди, плітки – це аргумент завжди серйозний, щоб надихнутися на всілякі надзусилля.
Підсвідомість не хотіла змиритися з поразкою і ще «підкинула» варіант, пропустивши перед внутрішнім зором – кадр за кадром – декілька портретів, чоловічих без винятку. Спочатку я спитала – і до чого це? – а тоді зрозуміла: знайомі, друзі… Підсвідомість хотіла сказати, що в такій безвиході можна б звернутися до друзів за допомогою… я, зрозумівши той натяк, печально посміхнулася – угу, друзі… навіть якщо б вони – з різних років і місць, отут зараз і зібралися всі разом за велінням якоїсь чарівної палички, то чим би вони мені допомогли? Не на руках же на верхній поверх несли б… підсвідомість стенула плечем, виправдовуючись, що це все, що їй вдалося вигадати, але якщо не підходить – то що ж, тоді вже думай сама…
Думати особливо було нічого – треба було йти…
«Помаленьку, неспішно, сходина за сходиною – поволі і піднімемося», – домовлялася з собою, перемістившись уже до підошви невідворотного свого сходження. Шістнадцять прольотів, сто шістдесят три сходини – і вдома…
А там – ванна і спати… спати… от доберемося до сьомого поверху – перепочинемо, а там уже й зовсім нічого залишиться йти…»
Не вперше ж відключили ліфт, тому дорога була не такою щоб і невідомою – прольоти і сходи давно пораховано. Завжди так вибиралась нагору, коли доводилося: йшла до сьомого, там зупинялася, перепочивала, ну і далі вже з новими силами і без проблем – нагору, на свою «вершину», верхівку… верхатуру. Головне – до сьомого поверху дійти.
Щоразу за таких обставин для чогось прикурювала внизу цигарку і йшла: звісно ж, диму не вдихала, але несла припалену цигарку в руці – ну от такий безглуздий виробився роками ритуал… За час підйому до сьомого поверху цигарка завжди встигала догоріти. Так було щоразу. Думаю, цигарка тут – як пустушка дитині, що невдоволена і плаче, то дають, щоб заспокоїлася, це щось таке – психологічне…
Дістала цигарку, припалила. «Ну от, поки дійдемо до сьомого – вона згорить… там ми її, як і завжди, загасимо остаточно, викинемо у сміттєпровід, і вже зовсім близько – дома…»
Пішла.
Один проліт – це тільки перший… другий проліт – ну от і на другому поверсі вже… Подивилася на стіну, де олійною фарбою давно надписали номери поверхів: але замість двійки – бачу цифру «7».
«То малі негідники, – посміхнулася сама собі кривувато, – отак потішаються над пішими з верхніх поверхів – перемалювали двійку на сімку, щоб «верхолази» з ліку збилися і раділи надарма, що йти залишилося вже зовсім мало».
Пішла далі своєю стрімкою дорогою вгору: один проліт, другий – на стіні упевнено виведено цифру «8»: вони що ж, на всіх поверхах номери поперемальовували? – спитала себе трохи вже й дивуючись.
…Мій син з дитинства дружив з хлопчиком з восьмого поверху і я знала номер їхньої квартири: підійшла до квартири товариша сина мого, дивлюся, так – це їхня квартира… номер 460… ну, не могли ж дітлахи, бешкетуючи, і на квартирах номери перемінити… такого бути не може, але не розумію, як це на третьому поверсі бачу номер квартири, що однозначно має бути на восьмому…
Може я задумалась якось так глибоко, що й не помітила, як до сьомого, а тепер от – і восьмого поверху дійшла? Глянула на цигарку – вона тільки кінчиком відгоріла, а мала б зовсім згоріти дорогою до сьомого поверху – це перевірено сотнями попередніх вимушених піших підйомів.
Отже, це має бути третій, а не восьмий… Але вже важко було заперечувати очевидне – то був таки восьмий поверх, не зважаючи на тверезий розсудок і цигарку, яка аж ніяк не могла горіти швидше чи повільніше, але так, як завжди…
На дев`ятий свій я вже не йшла, а ніби скрадалася – торкалася рукою поручня, певно, щоб пересвідчуватися щоразу, що він справжній, позирала на цигарку, яка звично продовжувала вививати з себе струмінець сизенького димку… обережно переступала зі сходини на сходину, випробовувала, чи під ногами справді все та ж твердь залізобетонна реальна-фізична.
Піднялася на дев`ятий: на стіні – темно-коричневою олійною фарбою товсто так і означено – «9». Роззирнулася – я на своєму поверсі.
Підійшла до дверей власної квартири – так, це вона, і двері наші, і цифри. Отже, я вдома. А як же так могло статися, щоб з першого поверху і одразу на сьомий… Видалося. Показалося… але ж – цигарка – ось ще й до половини не розтала… Ось же він – незаперечний доказ: цигарка, як секундомір – вона не може збитися з толку: часу, за який я вибралася на дев`ятий поверх, минуло набагато менше, чим мало б минути і минало щоразу за таких обставин: цигарка майже ціла, вона не встигла згоріти, хоч мала б (некурцям поясню, що післясовкові цигарки – не гаснуть самі собою, якраз навпаки – вони самі собою догорають до фільтра, бо, кажуть, у те, чим їх набивають, додають трохи селітри…)
«…телепортація…» – подумала ошелешено, – і нічим більше все це пояснити неможливо.
Зараз розкажу синові – він не повірить. І одразу ж і спитає жартома: «…ти що сьогодні пила?..» А хто б повірив, що непомітно і для себе самої здійнялася вмить з першого на сьомий поверх, нічого при тому не помітивши, не відчувши… Але я вже – на дев`ятому, а цигарка «каже», що мала б бути десь не вище четвертого…
Син вчинив двері і я, простягаючи перед себе надгорілу так-но цигарку, сказала: «Дивись – бачиш?» - «…бачу - цигарка…», – спокійно констатував син. – «Бачиш, вона ще тільки трошки надгоріла, а я припалила її на першому поверсі…» – «…і що це означає: ти у ліфті з цигаркою запаленою їхала?..» – «Ні, ліфт відключили, я йшла сходами… і з першого поверху одразу ж опинилася на сьомому, тому цигарка, яка завжди згорає, поки я доходжу до сьомого – не згоріла, навіть зараз… цигарка – це свідок, що час – не минав… або, що я перемістилася у просторі миттєво – телепортувалася…» – «Мам, ти що сьогодні пила?..» – «Я знала, що ти так відреагуєш на заяву про телепортацію, через те й показую тобі цигарку, яка є об`єктивний і єдиним мій свідок і доказ, бо вона згорає, не залежно від обставин, за якийсь визначений час – завжди однаковий, чуєш? а цього разу – той час, ті хвилини – для неї не минали, от вона і не встигла згоріти». – Син уважно подивився поверх мене – чи ніхто із сусідів не слухає і сказав: «…заходь швидше до квартири, там розкажеш…».
Там я йому детально і не раз усе переказала. Він довго не хотів вірити, але з`ясувавши всі подробиці, не міг уже й заперечувати факту моєї «телепортації»… Такого бути не може, врешті зробив висновок син, але з тобою все, що хочеш, може статися… Ні, це без осуду і без натяків, це як компроміс між раціональним і ірраціональним. Син мій тоді схильностей до будь-якої містики не мав і в чудеса не вірив.
Але він вірив мені – і не міг заперечити того єдиного дрібного доказу – цигарки, яка випадково стала «часовим» фактором і фактом, що час не минав, поки я вибиралася з першого поверху наверх, або ж, що я справді якимось дивом перенеслася знизу догори миттєво… Або я йшла додому поза часом, про що свідчить цигарка, що не встигла «перевірено» згоріти, або – поза простором… тобто, перемістилася з однієї точки в іншу – без проходження проміжних точок (поверхових майданчиків у даному випадку, ну і прольотів зі сходами), тобто - телепортувалася, отакий залишався вибір для пояснень дивного явища і моєї чудесної пригоди…
Багато разів я обдумувала цю подію: що все це може означати? Сам факт «переміщення об'єкта» у мене сумнівів не викликав – це сталося, тобто стався факт «спонтанної телепортації мене спільно з фізичним тілом моїм» з першого поверху і одразу на сьомий. Але що спричинило таку подію? Хто мене «переніс» і для чого, для чого було йому – комусь тому – це робити? Що сталося тоді особливого, завдяки чому вдалося мені порушити непорушні закони фізики, та й чи мені те вдалося, чи тільки «зі мною»?..
Як і чи можна таке повторити?.. Адже наука, та й кожен логічно мислячий індивід, визнає факт чи явище тільки в тому випадку, коли це можна експериментально потвердити, тобто результат повторити стільки разів, скільки в ньому бажає пересвідчитися дослідник-експериментатор.
Щодо повторень, то одразу ясно, що це неможливо. Я і не намагалася ніколи. Бо не я себе тоді здіймала, не мені та сила, чи механізм телепортації належать і підвладні – це ясно і навіть аналізу не вимагає: ніяких надздібностей за собою не знаходжу і не відчуваю – звичайна людина, як і всі. Ну, з деякими, нехай, інколи не від мене залежними дивацтвами – не більше того.
І все таки – факт переміщення в просторі мав місце – не вірити собі підстав не вбачаю. І якось же те пояснюється – не механізм сам, але скажімо так – можливі причини, які його запустили.
Причина можлива одна – психічний, душевний тобто – стан. Хтось – (а Хто саме? Може Янгол-Хранитель, чи й сам Ісус Христос – а чому ні, адже Він – неодмінно перебуває в серці (в Душі) кожного з нас, як перебуває в кожному з нас Совість – постійно і десь є таке місце, де Совість, тобто – Бог, у нас перебуває, хоч ми і не знаємо, де саме…) – то Він, перебуваючи і в мені, як у кожному, чув і бачив ту втому і той несподіваний відчай, коли виявилося, що ліфт не працює. Чи була та обставина досить вагомою, щоб Вища Сила – Янгол, Господь? – чи як я називаю Друг – то отже, чи досить вагомою була ситуація, що склалася, побутова можна навіть сказати, ситуація, щоб Друг вирішив допомогти та ще й таким чудесним способом? Врешті, життю там нічого не загрожувало. Що ж спонукало чудо – статися?
Може те, що опинившись перед несподіваним додатковим випробуванням, людина не обурилася, не звинуватила когось стороннього (якась же реальна рука у якомусь реальному приміщенні відімкнула струм, і ліфт, на який так сподівалася втомлена до краю людина – вмер, отже – винуватець, на якого можна було б обрушитися з обвинуваченнями, хай невидимо, але існував), не впала у відчай – хіба тільки на одну коротку мить, від несподіванки, не скаржилася, не дорікала, а прийняла ситуацію і, не вийшовши з себе, повелася спокійно і розсудливо: вирішила, що помаленьку, але треба йти вгору, хоч сил на те і не залишилося, але треба їх у собі знайти. Усе, що там думалося і відчувалося – було правдою, і втома, і безвихідь, і вихід із безвиході тієї. Був розрахунок тільки на себе саму, не було прохань чи закликів про допомогу – тобто, спроб перекласти випробування на чиїсь плечі – чи крила))))
Як можна те пояснити глибоко і до решти: от світ – безмежний з усіма несподіванками і труднощами, і от людина – безпомічна і безсила, але яка не скаржиться, а - йде… робить, що може і мусить – не зупиняється, не канючить, але йде…
Хтось – Друг? – зауважив те (може й випадково, «пролітаючи» мимо, а може й не випадково – перебуваючи поруч з любові-дружби) – і поспівчував, бо справді втомилася, і так та тепла ванна і спочинок були потрібними і близькими. А наразі – геть віддалилися… Пройнявся емпатією до конкретної людини і її конкретного дрібного наразі клопоту… який зблизька не здавався таким щоб уже і дрібним…
Що цікаво у викладених вище обставинах: Друг почув, що йти вгору – сил не залишилося і то була правда – це перше, друге – в думках фігурував «сьомий поверх» - туди треба було добратися (хоч то була і проміжна мета)… Таким чином «вознесено» було не на дев`ятий - додому, а на сьомий, бо саме ця цифра була конкретизованою в думках-намірах-бажаннях… виходить, Друг не знав, на якому поверсі я мешкаю – що таке врешті поверхи поза нашими людськими умовностями?..
Хоча можливо й інак: піднесли на сьомий, бо дев`ятий поверх – останній, то щоб не «промахнутися» і не винести в небо – над покрівлю будинку, про безпеку дбали, допомагаючи… але, не думаю, що «промах» можливий, хоча – хто зна… та все-таки, сьомий у думках людини був як бажана мета, а не дев`ятий (тому й кажуть – мрійте обережно, бо мрії збуваються, тобто, бажання мають бути чіткими, щоб ті, хто їх захоче здійснити для вас – бачили чітко і однозначно, чого саме ви хочете, а не чогось проміжного чи й протилежного – якщо людина вперто думає про те, чого НЕ хоче, а не про те чого ХОЧЕ… там – не існує частки НЕ, там є ОБРАЗ, візуалізація, картинка, принцип такий: якщо хочете миру, то думайте про мир, а не про те, що НЕ ХОЧЕТЕ ВІЙНИ… якщо хочете машини, а НЕ мотоцикла, то НЕ зникає і залишається – що? залишається «хочу мотоцикла» - цей механізм описує «Трансерфінг реальності» і він потверджується навіть оцим моїм випадком телепортації – думалося ж про сьомий поверх, а не про свій, дев`ятий…)
І головне: ким і був би, точніше – ким і є Друг, Помічник, Заступник чи Хранитель – він завжди Є Ісус Христос, Господь, бо без волі Божої і Любові його до кожного з нас окремо і до всіх разом – жоден листочок на дереві не ворухнеться… якщо ж «допомога» не від Бога – то вона й не допомога, а тільки зваба, стежка в пастку і западню.
Описана тут допомога була від Світлих Сил – я це знаю. А щоб довести, якщо потрібні доведення публічні, то скажу: Світлі Сили, Друг – ніколи не вимагають плати за чин їхній, не виставляють боргів, не зобов`язують, не наполягають і не змушують. Вони допомагають з любові і все. І тільки, коли самі того хочуть, а не коли людина чекає-вимагає-вимолює… Хоч і прохання-молитва не відкидаються, а враховуються, і якщо вони щирі і на добро, то можуть бути реалізованими за допомогою Світлих Сил. Свого Часу.
22.02.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719671
Рубрика: Містика
дата надходження 22.02.2017
автор: Валя Савелюк