Відходять рідні з нашого життя
в незнану далечінь стрімких висот.
Чи то у безвість, де лиш пустота,
а чи на небо, де нема земних турбот.
Ніхто: ні вчені, ні провидці
не знають правди про життя душі.
Та в пам'яті майбутніх поколінь
про рідних згадку теплу залиши.
Про посмішку їх щиру розкажи,
як у тривогах спокій дарували,
до дому, до землі любов вселяли,
як у воріт на твій прихід чекали.
У спогадах альбомі золотому
знайдеш ту мить, яку лиш вдвох відчули.
Так сумно-сумно серце затріпоче,
вологим стане погляд у минуле.
Та ні, не варто лити сльози горя
за тими, кого небо відняло.
Їм добре там, де зла уже немає,
вони у снах дарують нам тепло.
І з висоти за нами наглядають,
чи праведно живем, чи ми щасливі,
від підлостей людських оберігають
на землю шлють волошки сині-сині.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720014
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.02.2017
автор: Нана Фокун