Жили собі, були собі вдова з сином. І була в них хатина біла, і котик чорний, а ще й сонячно-золотавий котик був. Був у них пес – розумний, що тільки говорити людською мовою не вмів, рудий, аж із червоним мідним відливом, з білим комірцем і маніжкою, в білих гольфиках- шкарпеточках на всіх чотирьох ногах. Сад був…
Син – молодий удовиченко – орав землю сьома кіньми, а вдова сіяла жито, садила і доглядала всіляку городину і дуже любила квітки.
Багато квіток цвіло у неї – і на городі, і в саду, і у дворі, та й попри кожну стежку. І чорнобривці цвіли, і пом`яки, і гвоздички, айстри, ешшольції – з родини маків, та й самі маки, жоржини, у дворі – півонії, троянди, тюльпани, лілії, проліски – білі і блакитні… Багато квіток дуже гарних, бо – любих, цвіло.
На городі посіяла якось вдова космини – білі, рожеві і бурячкові. І так сподобалась косминам вдова, що наступного року вони вже й самі посходили – і то по всьому городові. Вдова обполювала і залишала їх, казала, що рука не здіймається квітку зрубати.
Влітку зацвів її город косминами – пишно і розкішно. Як наче триколірні хмари впали на той удовиний город, та там і залишилися плавати, як у дивному чудернацькому озері. І городина родила – космини не заважали вдові господарювати, бо чемними були, розуміли, що захоплювати всю територію тільки самим собі – не ввічливо.
З того часу так і повелося – щоліта і до осені вдовиний город укривався квітковими хмарами – гарно було. Милувалася вдова своїми косминами – і зблизька, і зоддалік: звідки не подивиться на город свій: «…краса…» – усе, що й подумає собі.
Не відомо чому, але саме космини ті безневинні стали дратувати сусідів. Скоро сусіди з усіх шести сторін взялися судити вдову, змовляючись, дорікати, що вона розвела на городі в себе оте неподобство. Хоч їхні ж таки бджоли, збираючи в косминах меди, дуже навіть раділи і дивувалися, чого це їхні господарі, тримаючи пасіки і сподіваючись мати в господарстві мед, не насівають квіток.
У вдови не було ні бджіл, ні меду – так-но квітки були.
День за днем, рік за роком – росли космини і барвисто пишалися красою на вдовиному городі, і так само день за днем і рік за роком сусіди, як чорні хмари з усіх шести сторін, розросталися плітками і зловісно палали ненавистю до вдови і її квіток.
За те, що вдова не зважала на злостивість їхню, взялися сусіди з усіх шести сторін підкопувати межі, розсувати свої наділи, які і без того були великими, бо з діда-прадіда жили в тій місцині сусіди ті, крадучи землю одне в одного, і скрізь, де тільки могли її вкрасти. «Привласнити чуже – це не вкрасти, а – добути…» – так вважали вони, красти – це й означало для них "хазяйнувати".
Вдова довго мовчала на підступність сусідів своїх, але врешті стало очевидно, що вони не зупиняться ніколи, бо всього їм мало. І скоро не залишиться вже місця біля вдовиної хати – ні для стежки, ні для бузків її, ні для криниці, ні для любистків, ні для чорнобривців, ні для саду, а ні для космин…
«Не крадіть, - сказала вдова сусідам якось одного разу, - бо за крадіжку Бог покарає…». Вдова знала, що Бог добрий і нікого не карає, але люди самі карають себе злостивістю своєю, а тоді все на Бога звертають, але сказала так, щоб сусіди її зрозуміли.
«Тут все наше, – відказали сусіди, – ми не крадемо, а забираємо». І змовилися після того убити вдову, і не тільки вдову, а й сина її.
І от спочатку отруїли собаку, а тоді котів – обох: чорненького і руденького. Тоді, підкинувши до курника свіжу кролячу голову, прикликали на запах лисицю, яка вбила усіх вдовиних курочок і півня.
Врешті змовилися сусіди, що певної ночі, дочекавшись певної години, коли на Лисій Горі позбираються відьми, щоб, хихикаючи, розповідати одна одній про свої чорні справи – у таку ніч напасти на вдову і сина її, щоб розправитися з ними: сина вони задумали вбити одразу, а вдову, якщо сама з горя не вмре, потім уже услід за сином одправити.
Настала вальпургієва ніч, сатана, що очолював святкове гуляння на Лисій Горі, давав відсьорбнути хмільного зілля з кінського черепа тим, хто йому догодив, тих же, що провинилися, стьобав батогом. А сусіди, зібравшись за змовою своєю чорною, підійшли до дверей вдовиної хатини.
Та Янгол, який допомагав удові квітки сіяти і доглядати, а тоді милувався ними спільно з удовою, хоч вона його ніколи й не бачила очима своїми, але завжди знала, що він поруч завжди, то Янгол сказав удові тихенько проз сон її: «Забирай сина свого і сама з ним покинь хатину твою, бо змовилися вони убити вас…»
Коли прийшли сусіди вночі, щоб убити вдову і сина її – удовиченка молодого, Янгол став перед дверима і не впустив їх. Але наступної ночі вони знову змовилися прийти.
Вранці вийшла вдова за поріг хатини своєї і побачила, як туман нічний, осівши вранці, скрізь і на всьому повисихав, а залишилася вологою тільки одна пляма під дверима… Як так може бути, здивувалася вдова.
Придивившись, одразу ж і зрозуміла: волога пляма та, що не встигла висохнути спільно з іншою дрібною росою ранковою, як наче тінь, мала форму людського силуету. А точніше – дитячого.
Ось голівка – з кучериками навіть, ось тільце дитяче, ніжки, плащик ніби, чи сорочечка – так роздивлялася і впізнавала вдова тінь, що на сонці не зникала, – а ось і складені крильця… а це – якась ніби дитяча іграшкова зброя – клинок біля пояса, клинок у піхвах – не оголений клинок, дитячий-іграшковий – виходило так, що Янгел-Заступник її – Янголя… дитя років п`яти-шести і не старше… Маленький Янголик оберігав їх… Але убивць до хати не пустив…
Росказала вдова синові своєму, удовиченкові, як Янголик їх врятував минулої ночі від душогубців, що змовилися проти них, і що знову прийдуть убивці, а Янголик не покине місця сторожі своєї, та він – дитя… з іграшковою зброєю в піхвах… то треба полишати хатину і йти геть – у світ за очі… щоб не приходили більше вбивці і не мучили Янголика нашого…
Так і зробили вдова з сином – вийшли і пішли, залишили все, як було: хай беруть не своє сусіди злостиві, може, хоч тим наситять утроби невситимі, злобу і заздрощі свої.
Минув рік, другий минув. Зраділи сусіди, що земелька вдовина травою поросла: нема квіток, заглухли в бур`янах. І тільки космини, розрісшись могутніми кущами, продовжували панувати на городі.
І от взялися сусіди наввипередки між собою межі гризти – кожне собі спішило чим більше землі вхопити, бо – хазяї ж. Почали вони космини, кожен на своєму вкраденому куску, ламати, виполювати, викорчовувати. Але щоразу і щоранку космини знов устигали відрости… Довго боролися сусіди з тими впертими квітками, сварячи і проклинаючи вдову, що косминами землю засмітила. Але квітки не піддавалися.
Більше того, почали космини і на їхніх грядках проростати – швидко росли, як з води живої, і невдовзі позаймали собою сусідські городи і двори. Та так густо розросталися, що й стежок жадібним сусідам не залишали – доводилося їм з сокирами з хат їхніх виходити, щоб хоч якось між космин до криниць діставатися…
Чим більше нищили сусіди космини, тим густіше вони проростали і пишніше зацвітали – тільки бджоли і раділи тій війні.
Врешті зрозуміли сусіди, що за зло і жадність свою покарані, і що тільки вдова може з косминами своїми домовитися, щоб не заростали вони собою усіх сусідських стежок і городів.
Пішли сусіди вдову шукати. Довго шукали, і от добрі люди підказали їм, поспівчувавши, де вдову з сином знайти.
Знайшли вдову, поскаржилися їй на космини її, що кроку сусідам ніде ступити через ті квітки, і попросили втрутитися.
Прийшла вдова до космин своїх, обняла їх, пригорнула до серця – як же я скучаю за вами, любі і дорогесенькі мої… як же я вас люблю… Закивали космини квіточками з усіх кінців, зраділи, вдову свою узрівши… Вернулася!
Ні, – сказала вдова, – не можу я вернутися, не пора ще мені… Янгол перекаже, коли вертатися нам з сином до любої хатини нашої, до саду, двору і до вас, кохані мої квіточки… А поки я дуже прошу вас: не виходьте за межі наші, хай ці люди не скаржаться…
«Земля не належить людям», – заперечили, засумувавши, космини. «Я знаю, Кому належить земля, мої дорогесенькі, – погодилася з косминами вдова, – але сусіди не знають, бо забули. Вони вже навіть «Отче наш…» забули, нічого не пам`ятають…»
Поговорила вдова з косминами своїми і пішла. Космини ж вернулися в межі свого городу, полишивши сусідські уділи. Росли і цвіли там, удома, як в раю.
Раділи сусіди, знов хазяйнували на ділянках своїх, здалеку ненавидячи і космини, і вдову, яка вміє з ними говорити.
Але не довго радіти довелося їм, бо почали то там, то там витикатися із землі їхньої гриби.
Білі-білі, схожі до печериць. Спочатку зраділи сусіди майбутнім прибуткам – на дармових печерицях добре заробити можна.
Але якось сів комар на ту печерицю – і одразу ж упав мертвим. Так само муха – ще й дотулитися всіма лапками до того гриба не встигла, як уже склала крильця і обсипалася долу. Наступною була миша, яка хотіла грибочком біленьким поласувати. Виявилося, що гриби ті – отруйні і страшенно ядовиті.
Придивилися сусіди уважніше і упізнали: то не печериці в дворах і городах їхніх засіялися і поросли, а бліді поганки. Смертельно отруйні гриби, настільки ядовиті, що не було від них ніякого спасу нічому живому.
Дуже швидко зайняли поганки все, що вважали сусіди своєю землею, і ніякими засобами не виходило їх позбутися: де хоч стежку прокошували сусіди, там гриби одразу купами виростали.
Що робити сусідам? Порадилися і знов пішли вдову шукати.
Знайшли, про все їй, скаржачись, розказали, і попросили ще раз прийти, цього разу уже з грибами-поганками поговорити, щоб не росли ті поганки на кожному їхньому кроці.
Вислухала вдова і тільки головою заперечливо погойдала. Ні, не зможу я вам допомогти цього разу, не зможу з поганками вашими домовитися, щоб поганки ваші не нищили вас і все, що ви своїм вважаєте…
«Але домовилась же ти з косминами, чому ж від грибів отруйних порятувати нас не хочеш?» – спитали сердито невдоволені сусіди.
Відповіла їм вдова: «Космини послухалися, бо вони мої і ростуть з мого городу. А поганки мене не послухають, бо вони – ваші, і виростають з отруйних ваших сердець».
24.02.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720143
Рубрика: Містика
дата надходження 24.02.2017
автор: Валя Савелюк