Ти сліз моїх ніколи не побачиш,
Бо не одне століття вже живу.
Холоне з болю серденько гаряче,
І ніжну душу маю наяву –
Голосить, бідна, та ніхто не бачить…
І по стерні, й зеленою травою,
І в холоді буває, і в теплі…
Страждаю і милуюся красою,
Усім сотвореним на цій Землі,
Вмиває ранок чистою росою…
Не мрію про таланти особливі,
Про те, що небесами не дано,
Лиш відчуття, що в світі тім щаслива,
Коли не втратить чистоту воно,
Душі творіння – слово незрадливе.
Господь створив цей світ, усю красу
І кожного благословив творити…
По-своєму вже кожен землю сю
Плюндрує, а чи прагне прикрасити
Любов’ю, працею і вдячністю.
Велике щастя в Світлі Божім жити,
Здолати зло і мороку пітьму
Промінням правди (це не про софіти)….
Нести не біль, а лиш любов одну,
Не руйнувати вчитись, а творити.
Дай людям розуму в любові жити!
23 січня 2017
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720323
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.02.2017
автор: палома