НЕ МАЛА БАБА КЛОПОТУ (бувальщина)

                                                                                               
                         Над  озером  розсіявся  ранковий  туман  і  умитий  очерет  чітко  вимальовувався  на  тлі  піщаного  берега.  Озеро  поки  ще  чисте  і  повністю  відповідає  своїй  назві.  Заміське  водоймище  стоїть  упритул  до  житлових  кварталів  міста  і  давно  стало  улюбленою  зоною  відпочинку  містян.    До  Дінця  теж  рукою  подати,  але  поїздка  якийсь  час  забере  і  на  маршрутку  витратитись  доведеться,    а  тут  он    –  два  кроки  і  лови  вдосвіта  рибку  скільки  заманеться.  Ну,  скільки  заманеться  –  це,  звичайно,  голосно  сказано,  бо  риби  тут  –  хіба  що  коту  на  сніданок  наловити  пощастить.    Але  ж  і  посидіти  та  посмакувати  самим  процесом  для  справжнього  рибалки  вже  не  маловажно.  
                           У  вихідний  день  народ  полюбляє  довше  поспати  і  любителям  риболовлі  ніхто  не  заважає.  Хіба  що  якийсь  фізкультурник  після  ранкової  пробіжки  пірне  в  свіжу  водичку  Чистого  озера  та  прожене  дрімоту,  яка,  буває,  нападе  на  самотнього  рибалку.    
                         Дід  Льоша  вже  мав  у  поліетиленовому  пакеті,  що  був  йому  за  садка,  кілька  окуньків  та  невеличкого  підлящика,  та  додому  не  поспішав  –  себе  теж  побалувати  треба  після  трудового  тижня.    Скаже  на  цей  раз  дружині,  що  не  чув,  коли  вона  казала,  що  в  Борівське  на  дачу  збирається.  На  дачу  –  це  теж  голосно  сказано,  бо  там  не  до  відпочинку  буде:  наробишся,  як  віл.  Грядки,  картопля…  паркан  поладнати  –    куди  від  цього  дінешся?  Будинок  дістався  в  спадщину  від  тещі,  продавати  жалко,  потрібно  використовувати  з  користю  для  сім’ї.  Хоча  в  квартирі  тепер  вони  на  пару  з  дружиною  залишилися.  Діти  живуть  окремо,  але  ж  він  вже  п’ять  років,  як  «дід  Льоша»!  Онука  і  яблучком,  і  порічкою  свіжою  з  куща  пригостити  приємніше,  ніж  купленими  на  базарі.  Туди  теж  свіжими  виносять,  але  гордості  перед  онуком  за  куплені  з  прилавка  фрукти  та  овочі  не  відчуваєш.  Своє  воно  і  є  своє.  Знаєш,  що  без  хімії,  без  нітратів.
                         За  спиною  щось  несподівано  крякнуло  і  дід  Льоша  аж  підскочив  на  місці.  Повернувся  і  не  повірив  своїм  очам.  На  піску  стояв  страус,  вірніше,  страусеня.  Оце  так!  Звідки  така  екзотика?  Пташка  застигла  на  місці  і  втікати  не  збиралася,  уважно  дивилася  чоловікові  в  очі.
                         -  Тась-тась-тась….  –  намов  каченя,  покликав  дід  Льоша  і  протягнув  страусові  руку.  
                         «Екзотика»  витягнула  свою  довгу  шию,  маючи  надію  чимось  пригоститися.  Ніяких  делікатесів,  крім  розмочених  сухарів  в  рибалки  не  було,  але  страусеня  й  цьому  було  раде.  Ковтнуло  м’якуш  і  знову  пильно  подивилося  в  очі.  
                       -  А  ну  розказуй,  птахо,  звідки  ти  тут  взялася?  Чи  не  з  зоопарку  пересувного,  що  недавно  стояв  на  площі,  втекла?
                         Схоже,  саме  так  воно  і  було.  Дід  Льоша  відвідував  з  онукою  той  приватний  звіринець  і,  хоча  Тимко  радів  небаченим  раніше  у  їх  місті  представникам  фауни,  дід  про  себе  відмітив,  що  за  такі  гроші,  які  брав  підприємець  за  квитки,  міг  би  і  кращі  клітки  замовити.  
                         Страусеня  швидко  освоїлося  і  до  рук  чоловіка  потрапило  без  проблем.  Однією  рукою  він  зібрав  своє  рибацьке  причандалля,  другою  тримав  за  ноги  птаху  та  притискав  до  грудей  його  тулуб,  щоб  не  вирвалася.  Але  страусеня  поводилося  пристойно.
                           -  А  гуска  звідки,  на  рибалку  ж  ходив?    Невже  на  вудочку  спіймав?  –  здивовано  зустріла  в  коридорі  дружина.
                           -  Та  ти  подивись  уважно,  сільпо…  В  селі  виросла  називається…  Страус  це!
                         Дід  Льоша  поставив  страуса  на  ноги  –  той  головою  діставав  вже  майже  до  поясу.  
                           -  І  що  тепер  будеш  з  ним  робити?  Ти  що,  в  Борівське  не  збираєшся?!
                           -  Збирався,  та  доведеться  тобі  самій  їхати.  Треба  ж  щось  придумати  для  пташеняти…  Ох  і  красень!    Може  на  балконі  кліть  зробити?
                           -  Чи  ти  здурів?  Воно  через  три  місяці  вище  тебе  буде.  Хочеш  щоб  очі  мені  виклювало?
                           -  Онукові  ж  треба  показати?  –  ніяк  не  відреагував  на  невеселу  перспективу  дід  Льоша.  –    Їдь  без  мене,  а  я  після  обіду  підскочу.
                           -  Нащо  ти  мені  після  обіду  здався!  От  знайшов  відмазку  –  хатку  він  на  балконі  будуватиме!  Очі  мої  тебе  не  бачили  б!
                           -  Ну  хто  ж  думав,  що  мені  така  оказія  трапиться?  Воно  ж  до  людей  звикло  –  не  міг  я  його  залишити,    комусь  іншому  дісталося  б.  А  ти  чула,  щоб  у  когось  тут  страус  був  у  господарстві?  Ні…  Може  придумаємо  йому  якесь  застосування.  
                           Жінка  сердито  махнула  рукою.
                           -  Не  гнівайся,  Таню!  –  підлесливо  обійняв  дружину,  –  Завтра  ще  день  буде.
                           Дружина  сунула  ноги  в  шльопанці  та  взяла  підготовлені  для  поїздки  речі.
                           -  Залиш  одну  сумку,  я  привезу  після  обіду.
                           Тетяна  зважила  руками  сумки  і  одну  з  них  опустила  на  підлогу:
                           -  Зачини  за  мною  двері!..
                           Дід  Льоша  крутнув  ключем  і  повернувся  до  страуса:
                           -  Отак,  друже…  Знайдеш  собі  колись  таку  ж  Таню  і  будеш  мучитися  все  життя.
                           На  балконі  знайшлися  рейки  та  дошки  і  під  вмілими  руками  купа  деревини,  яка  вічно  заважала  дружині  перетворилася  на  чималий  відсік,  закритий  зверху  негустою  решіткою.  Якщо  і  підросте  страуся,  то  головою  в  дашок  не  буде  впиратися.    
                           Після  обіду  дід  Льоша,  як  і  обіцяв,  появився  в  Борівському.  Дружина  вже  добряче  попрацювала,  але  зробила  висновок,  що  з  наміченим  впоратися  до  кінця  дня  не  вдасться.  Вирішила  заночувати  в  селі,  щоб  вдосвіта  продовжити  роботу.
                           -  Тільки  б  квартирант  там  не  накоїв  чого-небудь…  Ти  теж  залишишся!  –  скомандувала  чоловікові.
                           Дід  Льоша  мовчки  підкорився.
                           Після  полудня  наступного  дня  приїхали  додому.  На  лавочці  біля  під’їзду  сиділи  сусідки.
                           -  Таню!  Що  це  у  вас  на  балконі  так  кричить?  З  шести  годин  спати  не  давало.
                           -  Та  що  там  може  кричати?  
                           Тетяна  вдала,  що  не  розуміє  про  що  йдеться.  В  ліфті  накинулася  на  чоловіка:
                           -  Оригінал  чортовий!  Не  мала  клопоту…
                           Засмучена  пташка  сиділа  у  кутку  клітки.  Миска  з  залишеною  їжею  була  порожня,  воду  з  бідончика  теж  висмоктала.  Дід  Льоша  впустив  страуса  до  кімнати,  а  сам  заходився  прибирати  на  балконі.
                           -  Дзвони  дітям,  нехай  за  картоплею  йдуть.  
                           Чоловікові  не  терпілося  показати    страуса  онукові.
                           Тимковій  радості  не  було  меж.  Ввечері  додому  збирався  зі  сльозами.
                           -  Діда  Льоша,  я  завтра  в  садику  дітям  розкажу  –  ото  здивуються.  Ні  в  кого  дома  страуса  немає!  А  як  його  звати?
                           -  Як  придумаєш,  так  і  зватимем,  –  дав  завдання  внукові  на  вечір.
                           -  Мартин!  –  через  півгодини  закричав  Тимко  в  слухавку.  
                           До  зими  страус  і  справді  помітно  підріс.  Дід  Льоша  зробив  для  нього  вуздечку  та  віжки,  щоб  вигулювати  птаху  вечорами,  а  якось  вирішили  з  Тимком  запрягти  його  в  сани,  та  спробувати  покататися.  Мартин  важно  ступав  своїми  довгими  ногами  по  снігу,  а  Тимко  легенько  поганяв  його  прутиком.  Поглянути  на  таке  диво  зібралися  діти  чи  не  з  усього  кварталу.  Дехто  вже  тримав  у  руці  гривню,  щоб  і  їм  не  було  відмови.  З  прогулянки  дід  Льоша  приніс  десять  гривневих  купюр.  Гроші  поклав  в  коробочку,  щоб  використовувати    Мартинові  на  корм.  
                           Апетит  у  страуса,  особливо  після  фізичних  навантажень,  був  неабияким.  Двері  на  кухню  вже  давно  почали  зачиняти,  бо  траплялося  й  таке,  що  Мартин  мовчки,  поки  нікого  не  було  поряд,  знімав  дзьобом  кришку  з  каструлі,  що  стояла  на  плиті  і  з’їдав  наготовлені  Тетяною  страви.  Не  нехтував  нічим.  М’ясо  теж  виловлював  з  картоплі,  дарма,  що  не  з  хижаків.  Закриті  двері  згодом  почали  його  дратувати,  особливо,  якщо  хтось  був  у  кухні.  Страус  заглядав  крізь    віконця  і,  якщо  йому  не  відчиняли,  починав  бити  дзьобом  у  скло.  Від  його  ударів  скло  дало  тріщину.  У  Тетяни  рвався  терпець,    дід  Льоша  покірно  вислуховував  дорікання  дружини.
                             -  Закінчиться  зима  –  я  його  в  Борівське  відвезу,  буде  там  в  хліві  жити.    Але  ж  він  не  дармоїд,  Таню.  Сам  гроші  заробляє.  Ти  в  неділю  відпочиваєш,  а  він  трудиться,  –  виправдовувався  чоловік.
                             -  І  ти  разом  з  ним  в  село  переїдеш!  Набридли  вже  обидва…  Бізнесмени…
                             Про  ті  здібності,  які  відкрилися  у  страуса  на  початку  літа  в  селі,  ніхто  і  не  здогадувався.  Якось  вдосвіта  дід  Льоша  вийшов  з  хати  і  вгледів  Мартина  в  городі.  Той  ходив  по  міжряддях  у  картоплі  і  ретельно  вишукував  жуків-колорадів.  Картопляні  кущі  з  тих  пір  були  зелені  і  не  ушкоджені.  Сусіди  по  черзі  почали  запрошувати  Мартина  до  свого  городу.  Навіть  на  пиво,  а  то  й  на  щось  міцніше  приносили  Олексію.  
                             Через  деякий  час  Тетяна  помітила  дивну  поведінку  Мартина.  
                             -  Льош!  Мені  здається,  що  це  Марта,  а  не  Мартин.  Їй  бо  воно  на  гніздо  хоче  сісти!  Ану  зроби  йому  якесь  кубло.
                             Чоловік  вимостив  у  хліві  страусові  гніздо  і  той  відразу  ж  всівся  в  нього.  Метрові  ноги  стирчали  вперед  з  гнізда,  немов  антена  від  старого  телевізора.  Хлів  трусився  від  реготу  на  таке  видовище,  а  птаха  набрала  блаженного  вигляду.
                               Білок  ледве  не  витікав  з  літрового  слоїка.  Яєшню  їли  гуртом  два  дні.
                               -  Це  б  якби  Марточці  ще  пару,  то  можна  було  б  ферму  відкривати.  А  так  –  яйця,  хоч  і  смачні,  але  ж  не  запліднені.    Це  ж  який  дохід  може  бути  –  перша  страусина  ферма  в  області!
                             Та  мріям  діда  Льоші  збутися  не  світило.    В  кінці  літа  під  його  ворітьми  зупинився  чорний  джип.  Бритоголові  братки  увійши  на  подвір’я.
                             -  Батя!  Це  в  тебе  страус  живе?
                             -  А  що  таке?  –  чоловікові  від  погляду  амбалів  стало  незатишно.
                             -  Нащо  він  тобі  треба?  Жив  ти  без  нього  і  далі  проживеш!  Тільки  без  заперечень!
                               Це  була  погроза  і  дід  Льоша  злякався.  Марту  було  жалко,  з  нею  змирилася  навіть  Тетяна,  але  життя  –  воно  дорожче.
                               -  Знали  б  ви,  хлопці,  скільки  на  нього  грошей  пішло…
                                 Спроба  розжалобити  та  хоч  трохи  розкрутити  бандюків  виявилася  недаремною.  Один  з  них  дістав  з  кишені  пачку  зелених  купюр,  про  щось  подумав,  повагався,  але  дві  сотенні  поклав  чоловікові  в  нагрудну  кишеню  сорочки.
                                   Щоб  Тимко  не  плакав  за  Мартою,  дід  Льоша  вирішив  купити  малюкові  мобілку.

26.02.2017
                               -  
                             

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720976
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.03.2017
автор: Галина_Литовченко