Сорочку сину мати вишивала,
До свого серця тулила, пригортала.
І так до хрестика тулився ще один,
І доля виливалася на ній.
Не знала мати, що ця сорочина
Буде для сина в темну домовину…
Не знала та, що сина вже нема,
Не знала та, що доля відцвіла…
На полотнище вже останній хрестик ліг,
Зітхнула мати: «Син зрадіє мій!»
Аж тут у двері стиха хтось постукав,
Майнула думка: «Слава Богу, це вже він вернувся…»
Матуся двері спішно відкриває,
Аби зустріти сенс свого життя.
А перед нею у військовім камуфляжі,
Стоїть юнак із згорточком в руках.
У матері аж серце стрепенулось:
– Невже до мене? Чи мій син живий?
– Пробачте, що так все відбулось,
Пробачте…, - й згорток матері дає.
Оксана взяла той листок й не розгортає,
Боїться прочитати щось страшне.
Матусі серце завжди відчуває,
Чи добре все, чи може щось лихе.
Юнак спустив сльозу і далі мовить:
– Він з нами був, він був найкращий з нас…
Перед очима все життя проходить,
Неначе спалах, мов вогонь погас.
І, недослухавши слова, вона зомліла,
А в голові мов рій, слова гудять…
Юнацькі руки матір підхопили,
А в неї думка: «Він на небесах!»
І так вже стало легко на душі,
Немов сама ішла уже до раю.
Аж тут десь чує голос у імлі,
Це син її до неї промовляє.
– Матусю, моя, ти чому вже тут?
Не час тобі ще світ цей покидати.
Пробач мені, що я уже не твій…
Я ж так хотів Вкраїну захищати.
– О, сину мій, мій орле сизий,
А я сорочку вишила тобі…
Чому?.. За що?.. Який же ти красивий…
Не посміхнешся більше ти весні.
– Не плачте, мамо, витріть свої сльози,
Я все віддав за землю пресвяту…
Й цілує воїн матері долоні, –
Я в Божі руки душу віддаю.
Втирає матір сльози із щоки,
Вони ж течуть, немов гірськії ріки.
– Скажи ще, сину, скільки гине там
Найкращих доньок і синів країни.
– Ой, не питай, матусю, не питай,
Ти глянь довкола, глянь яке ж тут сяйво…
Це душі тих, котрі за рідний край,
Віддали все на вівтар, до останку.
Вони пішли, аби чиєсь дитя всміхалось,
Вони пішли, щоб вас всіх захистить.
Свободу треба нам відвоювати,
Вкраїну й нарід треба захистить.
Востаннє поглядами обмінялись матір з сином,
І він пішов до неба, до Творця…
А матір у таку гірку годину,
Лише молилась… Плакала вона…
І бачить, що довкола ясність вже стихає,
Десь чує голос, хтось ще промовляє…
І стрепенулась матір на руках в солдата:
– Чи це був сон? Чи я вже помирала?
Оксана сльози витирає на щоці,
І розгортає згорток, що в руці тримала.
А там лиш фото сина і слова під ним:
«За тебе, Україно, хочу я життя віддати!»
Заплакала сердешна, серце рветься з болю.
Чому ідуть найкращі – цвіт землі…
І так не хочеться коритись долі,
І так не віриться, що син вже неживий.
Узяла мати в руки вишиту сорочку,
І притулила до гарячої щоки:
– Це мій дарунок, сину мій, моя ти крове…
Вже більше не побачимося ми.
У небі чути клекіт журавлів,
Летять вони вже до своєї хати…
І тільки мати одинокая стоїть,
Стоїть вона біля хреста свого солдата.
©Тетяна Гриндула 03 лютого 2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722643
Рубрика: Балада
дата надходження 10.03.2017
автор: Гриндула Тетяна