Поміж цейтнотом і хаосом,
Поміж не душ нашим галасом
Впасти до неба, втопитися
В щасті і Богу молитися
До божевілля і дотику
Голосу твого наркотику
Слів, що до мене відносяться,
Що між століттями носяться.
Що між мостами із попелу.
Що я прокрикую зопалу.
Господи, дай щоб між душами
Міст, де всі стіни з іконами.
Господи, дай просто звикнути,
Що... Ось... Ось так можна зникнути...
Не дай мені Боженьку впасти
В обійми нелюбі і вкрасти
Від себе свій біль й свою душу.
А ти як завжди мене змушуй.
Не дай мені Боженьку сили
Стерпіти, що він є щасливий
Без голосу мого і неба
Одного на двох. І до лоба
Чужого прикласти долоні.
Побуть в некохання полоні.
Лиш дай мені Боженьку знати,
Що зможу ще так покохати.
Що зможу не з ним полетіти.
Горіти. А не перетліти.
До перепАлених мостів
Летіти небом.
Якщо ідуть - нехай ідуть.
Бо це їм треба.
Кричати, вити і товкти,
Щоб замовчала
Душа
І вмитися слізьми.
Я пробачала
Тобі назовсім,
Наперед.
Я так лиш вміла.
Я ще торкалася душі.
І інші - й тіла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723784
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2017
автор: Відочка Вансель