На фоні вічності нічого мить не варта,
як астероїд, що летить в імлі.
У космосі він, ніби бита карта,
згорить в обіймах матінки Землі.
Землі моєї, що зігріта Сонцем,
де день і ніч в умовності сплелись.
Та світиться іще мале віконце
у домі тім, чекали де колись.
Я швидкоплинний теж у цьому світі,
як перший сніг, що ще на зелень ліг.
Мій спалах – то лише мізерні миті.
Розтану в далечі стрімких життя доріг.
Можливо ти вночі вікно відкриєш,
щоб подивитись на зірок політ.
На небі шлях вогненний мій помітиш
й дивитимешся довго мені вслід.
Закриєш потім ти своє віконце,
мене уже не станеш споминать.
Та мій прощальний знак, як розчерк сонця,
ти будеш завжди, люба, пам‘ятать.
Нікчемна мить хай Вічності й не варта,
хоч жити хочуть навіть тлі малі.
Мізерний астероїд не на жарти
яскраве світло дарував Землі.
Моїй Землі, що гріє моє Сонце,
де день людський в умовностях мине,
змінивши ніч. Та світиться віконце
в тім домі, може ждуть де ще мене.
15.03.2017
* Спроба перекладу чи за мотивами твору Олександра Алексахіна „Астероїд“.
http://www.stihi.ru/2017/02/04/9941
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117031504637
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723978
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2017
автор: Олександр Мачула