Ця рання весна нагадує пізню осінь, ті самі сірі аркуші неба, вже знайомі, недбало виведені піктограми гачкуватого гілляччя, що швидше скидається на лінії тектонічних розломів, та ж легка примарність застояного повітря, яка осідає в легенях разом з кашлем, а в свідомості перетворюється у невловний жаль невідомо за чим, у потребу негайної переміни. У кволі обідні сутінки розсипаються пікселі екранного світла і прямокутник монітору з весняною заставкою видається вікном у цілком інакший світ, до якого проте не доторкнутись.
На столі всього кілька книжок, але в уяві вони виростають у книжкові вавилонські вежі, що підпирають низькі карнизи хмар і оглушують одночасним гамором десятків текстів. Ні, я люблю літературу, захоплююсь можливостями, які вона надавала та надає людям, її здатностям перевтілюватися у вихователя, друга чи порадника, її користю для розуму, її силою впливу на наш дух, просто естетичною самоцінністю, але часом виникає, мабуть, не зовсім раціональний страх того, що чужі думки, погляди, ідеї, творчості можуть витісняти собою мене із самого себе, що досвід інших особистостей переважить у моїй свідомості досвід мій власний, що уявні реальності підмінять справжнє, відчутне на дотик існування, на яке кожному з нас дано не так багато часу, що унікально-індивідуальне так і залишиться непізнаним, нерозкритим, невимовленим, боюся, що життя буде не прожитим, а прочитаним. Що вже говорити про грандіозні запаси важливої і не дуже інформації, новин, які вже до вечора втрачають актуальність та відвертого медіа-мотлоху, якими заповнена всесвітня мережа. Час від часу вкрай набридає це щоденне буття-в-інтернеті.
Тож я відвертаюсь і від паперових світів книг, і від віртуальних симуляцій життя, а куди... Знову привіт, моя переосінена весно, моя майже повністю поглинена сутінками кімнато, що стоїш по груди в перебродженому мовчанні.
І ось мій погляд ковзає по знайомих предметах, обмацує стіни, а не знаходячи іншого виходу тягнеться до вікна, щоб знову переконатись, що безрадісний пейзаж не зазнав ніяких змін. І раптом, щось мовби спиняє мій погляд, який зависає у порожнечі десь на півшляху до горизонту. Я довго дивлюся у вікно, бездумно не помічаючи найближчих предметів та не торкаючись поглядом віддалених. Я чекаю, чекаю якогось руху чи появи, наче моє пильно-концентроване вдивляння щось чи когось матеріалізує або відгорне шматок тканини, за якою ховається істинний світ на противагу цьому недоладно-буденному. Звичайно, нічого не відбувається, що посилює сум`яття в душі, перетворюючи її в дзеркальне відображення цього блідого, позбавленого кольору дня.
Але ні, ні, неможливо, щоб безмежність складалась з одного світу, щоб один вимір охоплював собою все буття, а отже, десь тут, поряд існують таємні ходи в Задзеркалля, портали в інші часи та кротовини, що ведуть до невідкритих зоряних систем. Тепер ця неописана туга перетворюється в нетерплячість, пожвавлене нуртування крові та думок, внутрішнє тремтіння, наче починають іскритися лінії електропередач збуджених нервів. Стій, заспокойся, вдихни глибоко, сповільни серцеві ритми, не напружуйся, заплющ очі, просто слухай себе, будь спостерігачем. Спочатку серце все ще не знаходить місця в грудях, проносяться клаптики попередніх думок, проте все поволі пригасає, стає легким, менш гучним та менш нав`язливим, поки зовсім не закутується у плащ абсолютної тиші...
Саме тоді я починаю бачити. Простір під повіками видається сполученням художньої галереї з кінозалом. Один за одним виникають силуети, меншої чи більшої чіткості, деталізації та тривалості, деякі з них розгортаються в мікрофільми з динамічним, рухливим зображенням, викликаючи конкретні відклики та емоції, інші являють собою застиглі картини, які деякий час стоять перед внутрішнім зором, бувають окремі поодинокі образи, туманні необроблені розумом частинки, які злегка проступають, як напівстерті фрески, як природні утвори, що тільки віддалено подібні на щось знайоме людині, нарешті неоформлені в будь-що відчуття, для яких немає візуальних, а тим паче словесних відповідників. Багато з них мені добре знайомі, адже саме вони були втіленими у моїх минулих віршах: сліпучо-біла Антарктика, куди дістається герой, щоб зігріти снігову королеву, жарка Іспанія, де андалузійка обертається в мавку, карпатські ліси з їхньої потойбічно-язичницькою атмосферою, божевільний свінг на дахах Парижу, полум`яні пентаграми магічних закоханих, сади цілющої печалі, таємничі зоряні обшири, де творили ще не сковані тілами душі, сонця, місяці, дощі, музика, тиша, відчаї, страхи, самотності, болі, туги, ніжності, любощі, радості, тріумфи, ейфорії... Частка з них для мене вже привідкрита, але не до кінця продумана, пізнана, створена, бо переживається і формується протягом останніх тижнів, останніх днів та годин. Вони, наче оригінальний текст, написаний душею, який потрібно розшифрувати, зробити його переклад на слова, як картини, про символічний зміст яких поки що можна лише здогадуватись. І це тільки на перший погляд, адже в мені живе не тільки вже створене і те, що твориться, але і всі потенційні можливості моєї майбутньої творчості, все, що ненаписане, все, про що в даний момент я навіть не здогадуюсь, але що неодмінно створю згодом, може, вже завтра або через десятиліття, те, що можливо й не вийде за межі моєї свідомості, але все ж належатиме моєму внутрішньому світу. Навіть поза творчістю я вже тепер вміщую в собі всі ймовірні варіації мого подальшого життя. Для безпосереднього пізнання доступні тільки поверхневі шари психіки, тож складно оцінювати всю велич і красу, всі потужності особистості. Напевно, тут проявляється проблематика пізнання взагалі, бо якщо ми небагато знаємо про самих себе, то ще менше про інших та природу Всесвіту, але не про це наразі. Навіть ті континенти та архіпелаги, які здіймаються над водами несвідомого дають привід захоплюватися і дивуватися, як собою, так і кожною людською істотою. Як на мене, саме на знанні і усвідомленні цього повинна грунтуватись справжня людяність. Пробудження власних сил, розкриття своєї повноти завжди потрібно вважати підтвердженням здатності кожної людини до такого духовного відродження, підтвердженням того, що всі переносять в явному чи прихованому вигляді в собі властивості, які здатні повністю переобразити, подарувати бачення неоціненної ролі в світобудові, показати щастя, що народжується з безперервного плекання мистецтва життя. І якщо всі мають схожий потенціал навчатись та вдосконалюватись, приносити красу та добро в цей світ, якщо інший - це майже ти сам, хоч, звісно, відрізняється від тебе унікальними рисами, то тобі нічого більше не залишається, крім того, щоб любити іншого, як себе самого. Адже на любов, свободу, безпеку заслуговує, як твій світ, так і 7 мільярдів світів навколо. Всім їм, як і тобі, потрібна можливість реалізувати свою індивідуальність, пройти своїм шляхом до кінця, бо зло виникає тоді, коли цей процес порушується, а творча міць перетворюється в руйнівну...
... Розплющую очі. Де я знаходився досі, доки мене вели мої образи, доки переді мною проходило те, чого я просто не міг бачити в своєму житті, доки розвивалась ця думка ? Це було чимось дуже схожим на реальність, а ле ж тепер реальні і моя кімната, і ця панорама, яка відкривається із вікна. Видається, що я щойно побував в іншій реальності, якомусь паралельному вимірі, який має таку саму справжність, як все те, що оточує мене зараз. Разом з тим ця внутрішня реальність володіє значно більшою піддатливістю, адже я сам можу регулювати потік образів, доповнювати та розширювати їх, сам прокладаю дороги для думки та її розгалуження, тут всесильна уява здатна в будь-якому місці свідомості створювати ось ті кротовини в будь-яку точку простору-часу і може бути обмеженою лише самою собою.
Знання про таку життєву силу, про необмежену свободу душі та розуму для мене особливо значуще і тим більше гріє серце, бо у фізично-тілесному плані я позбавлений можливостей вести активне життя і багато начебто простих речей я не здатен робити самотужки. Тому саме душевні, духовні сили виходять на перший план і їхня абсолютна автономія дозволяє мені приймати себе таким, яким я є, адже в цій сфері нічого не стримує мого розвитку, не стримує моїх бажань і мрій. Я цілком розумію, що лише думками, мріями та ідеями не замінити життєвого досвіду, не замінити зовнішніх подій, але й один чистий досвід є лише матеріалом для свідомості, грубим свинцем, який потрібно обернути в золото. Тому розвинена свідомість здатна видобути цінний досвід і з незначних на перший погляд подій, які трапляються з необхідністю трапляються з будь-якою живою людиною. Тож все це приносить мені полегшу, допомагає з терпимістю ставитись до своїх фізичних недоліків. Можливо, завдяки останнім я і я тепер і розумію цінність свого внутрішнього світу. Хтозна. Це ще одна загадка, яку ставить переді мною буття. Що ж, подякую йому і за це.
Знову окидаю оком простір перед собою. Не додалося жодного променя, крізь сірувату повсть ландшафту не проступило зелених латок, напівморок заснував шибки, але бачення моє змінилося. Наді мною уже не владна ця осіння мана, я більше не потрапляю у пастку видимого, а відхиляю цю павутинну запону... І бачу, як запускаються та набирають обертів таємні механізми весни, як зміни розповсюджуються в землі, в коренях, у водах та в повітрі. Весна вже тут, між нами, в нас і вже незабаром ця ланцюгова реакція ренесансу завершиться грандіозним вибухом краси, який змете залишки цього ілюзорного сумного королівства
Блаженні ми, ті що дочекалися цього часу, не наштовхнулись на гострі крижини, не розгубилися в талих водах, не втратили волі жити та творити. Тепер неминуче наше правління, навіть сам час тепер на нашому боці. Ми, що п`ємо з джерел Сили, вже не забудемо присмаку перемоги, вже не засумніваємось собі, вже не станемо скромно ховати під одягом крила. Не забувається могутність, не забувається сутність речей, не забувається остаточне вивільнення душі. Хай буде так.
"Навколо все оживає,
І повертаються сни.
Я свою душу звільняю
Серед хмурної весни"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724208
Рубрика: Нарис
дата надходження 18.03.2017
автор: Віталій Стецула