Двері метро зачинились.
Був день і у вагоні не було надто людно. Полковник втомлено взявся за поручень. Зі станції Хрещатик хвилин двадцять до Академмістечка, а там автобусом- у Пущу-водицю, до передмістя Києва. До ветеранського "афганського" госпіталя Ясна поляна.
А там чекає смачна вечеря, дружня партія в більярд, тепла бесіда з сусідом по палаті, звісно ж із "зарезервованою" з цього приводу (тільки- тсс!!! Щоб суворі лікарі не помітили!!!) пляшечкою "Георгіївського" коньячку... Та зі споминами...
І душа покотиться в рожевий рай, і біль споминів потроху відпустить...
У полковника був важкий день. Окрім зустрічей і справ він заїхав покласти квіти на Майдан, до невеликого пам"ятничка біля фонтану. Навіть не пам"ятничка. Легкої стели з фотографіями... Які близькі обличчя... Який важкий бойовий шлях...
Зараз із пам"яті на нього дивились очі тих, ще зовсім не старих хлопців, з ким колись доля зводила його в минулому з гарячою назвою Афганістан... Скільки років, а наче вчора...
...а потім доля знов звела їх на Майдані, в афганській палатці за сценою, куди вони зібрались за позовом серця. Бо- люди немолоді, терті життям, звиклі багато до чого... В тому числі і до несправедливості життя, коли треба доказувати пихатому чиновнику свої елементарні права людини, яка воювала... І до корупції, коли треба "підмазувати" того ж пихатого чиновника, щоб він легше сприйняв оті твої "невід"ємні права"...
Та не можна, не можна звикнути до факту, коли в твоїй країні, куди ти колись повернувся з печального краю крові і сліз, за наказом влади, яка привласнила і покрала в цій нещасній країні геть усе можливе і неможливе, б"ють нещадно до смертовбивства киями дітей, студентів, цвіт молоді. Б"ють лише за те, що вони насмілились мати свою думку відносно долі держави, думку, відмінну від цієї ось прогнилої наскрізь "влади у страусячих туфлях"...
І ветерани вийшли тоді на Майдан. Вийшли не з гаслами, не з прапорцями. Вийшли, щоб просто підтримувати порядок, не давати п"яницям і провокаторам пролити ще нової крові. Вийшли, негодуючи, що з їхніми дітьми, а в декого і з онуками, не дай Боже, може повторитись те саме...
А гасла... Європа... Азія... Бачили, бачили вони чимало крові на полях боїв і в Європі, і в Азії... І всюди вона була одного кольору. І одного смаку... Червона. І солона. Мов солдатський піт...
І були бої... І все повторилось... Тепер серед міста... Кулі, газ, гранати... Поранені... Вбиті...
На стелі фото тих, кого вже нема. А хтось живий і воює.... В тій самій "афганській" роті батальйону "Айдар"... В інших частинах... А хтось допомагає бійцям. ставши волонтером... Бо часи змінились. Прийшла біда на Українську землю. І країну треба рятувати.
Бо- війна... Війна...
...два місця на дивані у вагоні звільнились, і полковник присів. Роки є роки, від побаченого серце розболілось і він потягнувся за валідолом до кишені.
Раптом хтось не надто чемно "плюхнувся" поряд, доволі незграбно задівши ногу полковника. Полковник глянув убік і побачив молодого хлопця, що вмостився на сидінні поряд.
"Хоч би вибачився, чи що..." - подумки буркотів полковник, зпідлоб"я позираючи в бік хлопця- "може й п"яний... Війна йде, а тут молодь гуляє, катається собі... Мажори..."
Хлопець сидів мовчки, теж, мабуть, заглибившись у власні думки.
"Та ні,- заспокоїв полковник сам себе- більше позитиву!.. З ким не буває... Все ж ти, хлопче,- оте саме омріяне "молоде покоління", на яке вся надія країни... За кого ми й воювали тоді, як не за тебе?.. Дід воював, батько... Всіх знайшли свої війни... Чому ж біда така, що на цій сонцесяйній землі кожне покоління знаходить своя війна? То будь вже здоров, хлопче... Та й не мажор ти... Мажори ото на "мерсах" їздять, а не підземкою... Просто був би ти чемнішим..."
...розчинились двері і серед інших пасажирів до вагону зайшла дівчина... Ні, вона зовсім не була мамою з дитиною. Чомусь у міському транспорті всі давно вже позвикали до того, що жінка чи дівчина без дитини може й постояти... Та офіцерський "лоск", отой, ще з минулих небагатих, проте достойних часів таки дав себе знати. Оте особливе виховання, що його в військовому училищі надали вчителі, для яких пойняття "офіцерська честь" було не пустим звуком...
І полковник підійнявся, щоб запросити дівчину сісти.
Дивна річ, але одночасно, якось трохи наче вайлувато, підійнявся і молодий хлопець, який їхав поряд. Обоє трохи здивовано глянули одне на одного і одноголосно запропонували дівчині сісти...
Дівчина з подякою глянула на обох, чемно кивнула і опустилась на сидіння...
Одне місце пустувало ще деякий час, допоки у ньго з розгону не плюхнувся якийсь не надто симпатичний тип, та і полковник, і хлопець залишились стояти.
Звичайно ж, ніхто з них не бажав виглядати слабшим. Так і стояли до кінцевої, як виявилось для обох, зупинки Академмістечко.
Потяг зупинився, двері вагону розчинились, і обоє зробили крок до виходу...
І тут, виходячи, у дверях хлопець знову трохи задів боком полковника. Полковник глянув хлопцеві в очі. Хлопець у свою чергу глянув на полковника. Іхні погляди зустрілись, та в них не було неприязні. Обоє усміхнулись.
"Ну що ж це ти, хлопче"-, не стримався полковник з легкою посмішкою- "таки пий у міру, чи що... Якийсь розкоординований ти весь... Мабуть, в армії не служив (неслужба в армії в радянські часи була ганьбою, тому полковник вжив такий трохи незвичний вираз з минулого)
"Вибачте..."- хлопець якось сором"язливо усміхнувся, весь знітившись- "вибачте... Я після поранення... Їду на лікування в Пущу- водицю, там є ветеранський госпіталь, якщо знаєте. Там багато госпіталів- є "афганський", є Ветеранів війни... До нього я і їду... У мене протез, ноги нема... Вчусь оце ходити на протезі без палички. Важко поки що. І боляче. На міні підірвався... Був бійцем добробату на сході...
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032406443
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2017
автор: Серго Сокольник