Печалі, війни, горе і зневіра,
Скажи мій Господи… за що?
Невже страждання й болі, як офіра,
Лягли нитками в долю нізащо.
Як чаєнятко, бідна сиротина,
В курній дорозі битій за селом.
Під знавіснілим чоботом кретина,
Лежиш в тузі з надломленим крилом.
Твоїх діток розкидало по світу,
Снігами довгу стежку занесло.
А скільки тут опало, дома цвіту,
Не визріло в безлюдді відцвіло.
Як липку бідну вороги обдерли,
Нещадно зав’язь дзьобають круки.
А ми живі і досі ще не вмерли,
Як Прометеї Господи таки.
Ті що пішли залишилися в Гранях,
Живе їх Воля й досі у людей.
Акумулювалась гідність наша в пам'ять,
Ще не усе в нас вирвали з грудей.
Шаблі зі стріх ми виймемо вже скоро,
Онуки бережуть козацький дух.
Зберемося ми гідно, швидко й споро,
В кисетах наших трут ще не прожух.
Во славу предків, і нащадків славу,
Ще воздамо чужинцю і кату.
Лукаву гідру знищимо двоглаву,
Вкраїноньку возродимо святу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725536
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2017
автор: Дідо Миколай