"Тільки сила, байдужість і норов,
Та слова, що кусають за душу!" –
Ти доводиш – це все, що знайомо
Твому серцю.
Я вірити мушу?
Вічно мариш творінням шедевру:
Розливаєш та змішуєш фарби,
Наполегливо, палко, химерно –
Й рвеш полотна.
Спочатку все!
Правда?
Та душа захворіла тобою.
Жар застуди так сушить.
Запізно –
Пневмонію нічим не загою.
Відспівають любові цій тризну.
Коли впаде останній листочок
Із осіннього древа кохання –
Я піду, хоча, знаєш – не хочу,
За тумани. Назавжди. Востаннє!
Небо грізно сварилось громами,
Блискавиці кидало у люті.
Я прощалась з любові гріхами,
І гадала – померли. Забуті!
Після зливи страшної із вітром
Повтікало з дерев усіх листя –
Як же мій, що давно мав злетіти,
Залишився жовтіти на місці.
Вже зібрала думки і валізи
Та чекала падіння додолу –
Не зірвався осінній донизу,
Не злетить він ізвідти ніколи.
Ця гроза обіцяла прощання –
Ти не слухав і змішував фарби,
Малював так, неначе востаннє,
Цей листочок любові заради.
Ожило почуття сокровенне,
І приречені мрії не вмерли.
Став спасінням пожовклий для мене.
Став шедевром він справжнім у тебе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725676
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.03.2017
автор: Серафима Пант