Ступаю по життю, немов по лезу
Шліфованого долею меча,
А хтось таємний тихо з-за плеча
Нашіптує чудну якусь імпрезу -
І мозок скавулить стокляте "мушу",
Й чомусь зрадливо хилиться плече...
А доля то голубить, то пече,
Зміїним ядом пирскаючи в душу.
Та всі ми перед часом безборонні,
Хоч міряємо святістю літа...
І наше "треба" - суща марнота,
Допоки сріблом відзимують скроні...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725731
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.03.2017
автор: РОЯ