Рецензія на одну з моїх книг

Рецензія  на  одну  з  моїх  "ранніх"  книг  "Одвічність...  бажання"  (2014р.)

У  театрі  Слова

Дуже  радію  кожній  світлій,  розумній  публікації  його  творів,  які  Сергій  Сокольник  розміщує  в  соціальних  мережах.  Саме  там  ознайомився  з  його    поетичними  набутками,  які  бувалий  літератор  виставляв  на  оглядини  своїм  читачам.    
Однак,  мова  усе  ж  піде  про  книгу  автора  під  назвою  «Одвічність…  бажання»,  яку  той  видав  2014  року,  і  де  «поселив»  під  одним  «дахом»  декілька  десятків  різноманітних  за  жанрами  творів,  розділивши,  наприклад,  поезію  на  поеми,  інтимну  (любовну)  лірику,  а  також  на  філософську,  громадянську  лірику,  байки,  притчі  та  пісні.  Є  в  цій  книзі  й  декілька  творів  «малої»  прози.
У  всьому  цьому  «арсеналі»  впадає  в  око  розмаїття  творчого  доробку  на  теми  рідного  краю,  нашої  батьківщини,  її  історії  та  природи.  Виокремлю  лише  декілька  з  них:

Куди  твій  шлях  лежить,  країно
Величних  предків,  давніх  Вір?
Куди  високий  погляд  лине
З  полів,  степів,  з  Карпатських  гір?

Куди  прямуєш  ти,  небого,  
Нерідко  зраджена  дітьми?
У  забуття?  До  перемоги?
У  спокій  ситої  пітьми?
……………………….
Куди  ж  ти  линеш?  Відкривай
Путі  відвернення  руїни,
Шляхи  до  щастя  прокладай!
Бо  щастя  є.  Ми  ним  не  ситі.

Жага  прадавня  в  нас  живе.
І  доля  наша  в  оксамиті
Небесних  таїн  не  спливе.
І  буде  мир.  І  буде  свято.
І  ще  притисне  до  грудей
Нас  Україна  –  рідна  Мати.
Прямуй.  Ми  –  вірим.  Ми  –  ідем.
(Із  вірша  «Дума  про  Україну»)

         Тут  вистачає  всього  –  і  відчаю,  і  болю,  і  віри.  Щоб  зрозуміти  глибину  думки  автора,  його  чуттєві    переживання  за  долю  держави,  її  майбутнє,  ознайомимося  з  іще  декількома  рядками  із  вірша  під  назвою  «Люби  Україну»:

Люби  Україну.
Люби  не  за  сало,
Чи  те,  що  в  садочках  співа  соловей.
Твори  Україну,
Щоб  вільною  стала.
За  неї  ще  будуть  жорстокі  бої.
Люби  Україну,  
Люби,  як  коханку,  
Не  будеш  кохати  –  покине,  піде.
Люби  її,  милу,  
Від  ранку  до  ранку,
Нехай  вона  прихисток  в  тобі  знайде.  
Люби  Україну!
…………………
         Як  бачимо,  структура  речень  у  Сергія  Сокольника  проста,  але  не  завжди  спрощена:  в  них  усе  зрозуміло  навіть  без  словесної  пишності,  зате  проглядається  щира  турбота  про  найголовніше;  його  слово  справжнє,  нефальшиве.  Апелюючи  до  душі  читача,  він  по-батьківськи  дбайливо  готує  його  думку  про  образ  України-Матері,  в  якій  би  завжди  знаходилося  місце  для  моральних  чеснот,  а  також  чистого  духовного  світу.
Зібрані  в  книзі  –  і  не  тільки  в  ній!  –  вірші,  відображають  глибокі  почуття,  духовні  та  філософські  пошуки,  які  переживає  українське  суспільство.
         Сокольник  не  ховається  за  словами  –  й  не  прагне  цього  робити!  –  коли  йдеться  про  принципи  власної  поетики.  У  його  поезії  простежуються  концептуальні  підходи,  які  суголосні  відтворенню  його  внутрішнього  світу;  у  ній  осмислюється  любов,  родине  щастя,  самотність,  розпач,  шляхетність,  пошуки  сенсу  життя  та  інші  вічні  проблеми,  які  завжди  хвилюватимуть  людину.

         От  взяти  хоча  б  його  вірш  «Клінічна  смерть.  Одкровення»,  в  якому  цілий  світ  тривоги  і  болю:  
 
Шприц.  Лампи  світ.  Укол  новокаїну…
Масаж  сердечний…  Нитевидний  пульс…
У  вухах  дзвін.  Сьогодні  не  загину.
Не  дочекаєтесь.  Сьогодні  не  загнусь.
Не  дочекаєтесь.  Я  дещо  бачив.  Бачив
Тріпотних  крил  засмучений  політ,
Немов  судомини  і  дрож  сердець  тремтячих.
Останній  плач,  що  линув  їм  услід
Я  відчував.  Та  нецікаво  навіть
Це  дійство.  І  могутній  линув  Глас:
           –  Нема  кінця!  І  от  моя  уява
Вернулась  в  світ,  щоб  заспокоїть  вас  –  
Кінця  нема.  Кінець  –  всьому  початок.
Із  джерела  нап’єшся  ти  води
За  разом  раз.  Ти  питимеш  багато,  
Хоч  і  не  зможеш  бути  там  завжди.
Шприц.  Лампи  світ.  Укол  новокаїну…
Масаж  сердечний…  Нитевидний  пульс…
І  одкровення  в  серце  б’є  невпинно…
Я  повернувся.  Знову  повернувсь.

         Його  слова  звучать  своєрідно,  глибинно,  чутливо  і,  як  у  наведеному  вірші,  навіть  жахно.  
         Може  тому,  що  особливість  його  творів  полягає  в  майстерно  збудованих  діалогах  та  сюжетах.  Ця  простота  і  зосереджує  увагу  читача,  і  спонукає  до  мислення.  Для  контрасту  наведу  російськомовний  вірш  «Котенок»,  тема  і  зміст  якого    –  для  чутливого  серця:

Не  могу  позабыть,
Хоть  и  время  прошло.
Как  сердечная  боль…
Как  порез  остро-тонкий.
Как  тогда  не  успел
У  взбесившейся-злой,
Озверелой  собаки,
Отобрать  я  котенка…
Я  спасти  не  успел,
Он  глядел  на  меня,
Не  мигая  глазами…
И,  казалось,  я  с  ним,
Вместе  с  ним  умирал…
Это  детство  мое
Истекало  слезами…
Не  могу  позабыть,
Как  с  укором  глядел
Он  тогда  на  меня,
Тихо  с  миром  прощаясь…
Словно  что-то  сказать
Мне  тогда  он  хотел,
Нечто  мне  передав,
В  детский  Рай  улетая…
Я  не  смог…  Не  успел…
Отчего  не  успел?
Это  совесть  во  мне,
Словно  рана,  зияет.
Это  –  точка.  Пробел.
Мой  котенок  во  мне
На  руках  умирает…

         Любислов  і  віршотворець  Сергій  Сокольник  має  свою  яскраву  поетичну  інтенцію,  яка  проявляється  в  конкретному  прагненні  впливу  на  свого  читача  за  допомогою  змісту  самого  слова,  його  семантики,  пов’язаної  зі  значенням  слів  і  складових  частин  речення,  де  чи  не  кожне  слово  має  своє  значеннєве  поле  й  чуттєве  забарвлення.  
         В  окремих  його  творах  перше-ліпше  пояснення  образу  випливає  із  дії,  де  означені  час,  місце    і  тривимірна  протяжність  над  землею.  Така  «просторінь»  особливо  проявляється  в  його  поемах,  котрі  мають  спокійне  й  розважливе  забарвлення:

Прадавнє  піски  замітають  пустелі…
Ми  мудрість  розкопуєм  серед  пісків,
І  радо  пізнаєм  журливі  й  веселі
Прадавнього  сходу  надбання  віків.
(Із  поеми  «Дівчина  і  юнак»)  

Або  ось  декілька  рядків  із  вірша-поеми  «Сирени»,  який  має  дещо  інше  смислове  спрямування:
Юначе,  коли  ти  пливеш  до  мети
І  бурі  свист  чуєш  у  вухах  –  
Руками  ти  вуха  міцніш  заклади  –  
І  пісні  Сирени  не  слухай!

                   Ти  їх  омини.  Обминувши  –  пробач.
                   Прямуй  собі  далі  у  море.
                   То  помста  Сирен.  То  їх  гнів.  То  їх  плач.
                   Дівчаток,  що  звідали  горе…

         Загалом  як  жанр,  що  розвивається  на  межі  епосу,  лірики  й  драми,  синтезуючи  в  собі  їх  характерні  засоби  та  прийоми,  поема  для  Сергія  Сокольника  залишається  чи  не  найпродуктивнішим  жанром.
         Очевидно,  що  автор  полюбляє  його  за      багатство  на  художні  засоби  (епітети,  метафори,  порівняння  тощо),  а  ще  за  можливість  віршованою  формою  передавати  яскраві  події  і  непересічні  характери.  Може,  тому  й  написав  їх  зо  два  десятки.
         Однак  при  цьому  йому  вдається  зберігати  власний  голос,  власну  інтонацію,  в  яких  вмонтовані  впізнаваність  і  ерудованість.
         Утім,  це  стосується  й  ліричних  творів,  де  автору  почасти  й  не  без  успіху  вдається  розкладати  слова  в  солов’їні  гнізда,  де  вже  з  часом  вигулькують  свіжі  голоси  очікуваних  словоспівів.  
         Його  ліричний  голос  можна  передати  хоча  б  такими  рядками  із  вірша  «Не  благай  про  кохання,  не  треба»:

Покотилося  сонце  по  небу
В  неозорій  ясній  вишині…
Не  благай  про  кохання,  не  треба.
Не  потрібно  вже  цього  мені.
Он  на  сонце  насунули  хмари…
У  гаю  не  щебечуть  пташки…
Розчинилось  кохання,  мов  мара.
Відійшло.  Хай  лікують  роки
Нашу  біль.  І  сльозинки  солоні,  
Світло-чисті,  мов  пам’яті  щем,
Покотились  дощем  у  долоні…
Повновісним  осіннім  дощем….
         Як  було  сказано,  ліричних  творів  у  Сергія  Сокольника  багато.  Лише  в  уже  згаданій  книзі  їх  майже  дві  сотні.  Талановитий  та  ерудований  лірик  зодягнув  у  святкові  шати  чимало  з  написаного.  Він  уміло  творить  хвалу  життю,  тішиться  з  його  дарів  та  оспівує  сонцесяйні  дива  природи,  її  світло  і  силу.  До  того  ж,  його  ліричний  голос  завжди  свіжий  та  оригінальний,  чим  і  привертає  увагу  читача.
         Ці  ж  слова  стосуються  й  текстів  пісень  автора,  які,  щоправда,  мають  забарвлення  смутку  і  печалі.  Це  визначення  має  місце  навіть  у  назвах  твору:  «Козацьке  прощання  з  дівчиною»,  «Зимние  СМСки»,  «Ночь  любви  перед  войной»,  «Тривожне»  та  пісня-присвята  синам  України  «Чорна  піхота».  Ось  декілька  рядків  із  вірша  «Козацьке  прощання»:

Моя  ти  люба  зіронько,  
Побудь  іще  зі  мною.
Як  боляче,  невесело
Розстатися  з  тобою.
Моя  солодка  ягідко,
До  серця  прихилися.
Неначе  теплим  сонечком,  
Любове,  освітися…

         На  завершення  хоча  б  в  декількох  словах  слід  зупинится  й  на  прозі  автора,  яка  представлена  в  книзі  чотирма  оповіданнями:  «Випадок  на  полюванні»,  «Томка»,  «Відьма»  та  «Зеленые  глаза».  Практично  всі  сюжети  взяті  із  оточуючого  нас  життя,  а  тому  мають  мотиви,  що  виросли  із  неминущих  смислів  та  гасел,  ніжного  доторку  сонячного  проміння,  багатоликості  людей  і  природи  та  багато  чого  іншого,  що  виблискує,  злітає,  співає  й  єднає  усіх  читачів  на  нашій  грішній  і  благословенній  землі.  Все  –  як  «у  театрі»  його  Величності  Слова.

Федір  Чужа,  член  ради  Спілки  літераторів  «Славутич»  м.  Кременчука

25.03.2017  р.






















адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727027
Рубрика: Нарис
дата надходження 03.04.2017
автор: Серго Сокольник