***
Спотикаюсь і знов підіймаюся,
обтираю з колін, що непройдене,
загортаю у листя розвеснене
потамовану серцем печаль.
Волочуся межи́ бузувірами,
між веселими пишними хвойдами
і лиш деколи смію сказати, що
мені світу цього дуже жаль.
Що шкода цих яскравих метеликів,
ще наївних і геть неспокушених
ліхтарями несправжньої дійсності
чи півтінями модних бра.
А довкола зібрались демони,
учепилися знов до кужелів
і намотують, і намотують
щось несвітле таке, ще пра...
Щось таке ще од звіра давнього
осоружне і неприкаєне,
аж від того земля здригається
і благає спасіння... та
прикривається підступ радісно
віттям білим, у квіт замаєним,
і згорає душа від розпачу,
і метелики, і літа...
І лиш деколи тиша розколеться
та у відповідь бризне просвітленням,
наберу його повно у пригорщі,
аби стало на тиждень хоча б.
Поки вікна чорніють невимиті,
поки двері ридають обвітрені,
поки тулиться дрібка ілюзії
до слабкого, слабкого плеча...
6.04.17 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727486
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.04.2017
автор: Леся Геник