Шкуродерня

Гуркіт  потяга,  що  наближався,  не  давав  хлопцям  всидіти  на  місці.  Хтось  дивно,  немов  чапля,  витягував  голову  з  байраку  й  на  око  намагався  визначити  дистанцію,  а  хтось  судомно  стискав  руків’я  пістолета  чи  ножа  і  просто  вичікував…  Верховодив  серед  цієї  братії  Остап  Семерак,  колишній  коваль,  а  тепер  очільник  банди,  яких  розвелося  сотні  по  всій  радянській  Україні.
Часи  було  не  з  простих.  Голод,  що  спочатку  видавався  якимось  дивним  непорозумінням,  поступово  розростався,  його  апетит  ширився  все  більшими  землями  Слобожанщини,  Херсонщини,  Київщини,  Кубані…  Та  де  тільки  не  відчувався  його  мерзотний  дух.  Від  нього  люди  надувалися,  мов  ті  жаби-ропухи,  ставали  жовті  з  тремтячими  руками  й  покрученими  ногами.  Найбільше  жахали  ті  руки,  колись  міцні  мозолисті  господарські  долоні,  що  кров’ю  та  потом  заробляли  на  хліб,  доки  не  прийшли  "товариші",  а  з  ними  й  голод.  Тепер  ці  руки  зі  страшними  пазурями  рили  землю  в  пошуках  їжі,  шматували  людське  м'ясо,  щоб  прогодувати  рідних  дітей.  У  групі  Остапа  таких  не  було.  Канібалів  ватажок  одразу  пускав  у  розхід,  знаючи,  що  в  них  уже  нема  нічого  святого,  на  їх  руках  нагла  кров.
Добувати  харчі  ставало  все  дедалі  важче.  Червоні  тиснули  з  усіх  боків,  люди  давно  доїли  все,  що  хоча  б  приблизно  було  їстівним.  Лишалося  або  грабувати,  або  тікати  за  кордон.  Мабуть,  заповітна  мрія  кожного,  хто  зараз  сидів  у  засідці,  якомога  швидше  полишити  цей  нічний  жах  і  дременути  світ  за  очі.  Ще  до  32  року  Остапова  тітка  кілька  разів  кликала  його  переїхати  до  Рівного.  Вона  давно  була  одружена  на  якомусь  жидові,  в  якого  був  хоч  мізерний,  але  стабільний  заробіток,  однак  хлопець  відмовився.  Не  хотілося  йому  їхати  зі  свого  села,  батьки  собі  раду  дадуть,  а  от  менша  сестра  Одарка  (вона  ж  сама  пропаде!)…  Та  не  про  це  зараз.
Потяг  наближався  все  ближче.  Ніхто  навіть  не  палив.  Злі,  вилицюваті  обличчя  вглядалися  у  перший  вагон  з  єдиною  метою:  чи  нема  там  озброєної  варти,  бо  можливий  бій  тоді  буде  не  рівним,  та  й  револьвери  не  зрівняються  з  гвинтівками.  Позиція  була  вибрана  вдало:  засідка  знаходилася  на  повороті,  де  поїзд  обов’язково  мав  пригальмувати,  трохи  скинувши  оберти,  тоді  як  кажуть  або  пан,  або  пропав,  іншого  шансу  вже  не  буде.  Остап  і  прославився  своїми  зухвалими  вилазками,  бо  вмів  слушно  обрати  місце  й  час  операції,  мінімізувавши  при  цьому  всілякі  ризики.  Люди  його  поважали,  бо  він  завше  був  перший.  Не  ховався  за  спинами  хлопців.  Якось,  коли  був  нічний  рейд  на  продсклад,  який  охороняли  червоноармійці,  хтось  пронюхав  про  акцію  і  зав’язався  бій.  Благо,  мішки  вже  були  завантажені  на  підводу,  й    нальотчикам  вдалося  вшитися  цілими.  Лише  Остап,  який  прикривав  решту,  був  важко  поранений  у  груди,  дивом  його  виходила  Одарка.
Зазвичай,  коли  потяг  пригальмовував,  кілька  чоловік  вистрибували  навперейми  й  кидали  гранати  на  рельси,  решта  брала  довгі  «кішки»,  гаки  причеплені  до  довгої  мотузки,  й  заарканювала  ними  валізи  й  особисті  клунки  пасажирів,  що  наче  мухи  обліплювали  дахи  вагонів.  Пасажирські  поїзди  траплялися  не  часто,  та  й  вони  занадто  добре  охоронялися.  Легшою  здобиччю  були  потяги  для  худоби,  які  були  забити  вщент  охочими  якнайшвидше  втекти  від  голоду.
Цього  разу  все  мало  піти  за  планом.  Андрій,  хлопець  років  двадцяти,  на  чолі  з  Остапом  вистрибнув  перед  носом  паротяга  і  вже  був  готовий  кинути  гранату,  як  із  найближчих  вагонів  почулися  постріли,  –  видно  яка-не-яка  охорона  чи  вогнепальна  зброя  в  людей  таки  була.  Юнак  упав  замертво.  Та  машиніст  все-таки  пригальмував.  З  іншого  боку  полотна  вдарили  поплічники  Остапа.  Хтось  посипався  з  даху  вагона.  Проте  пауза  не  затяглася  надовго.  Потяг  додав  ходу  й  буквально  за  мить  із  блискавичною  швидкістю  почав  віддалятися  від  нападників.  Чи  не  вперше  операція  була  провалена.
Остап  розумів,  що  рано  чи  пізно  це  трапиться,  фарт  не  може  супроводжувати  вічно,  от  тільки  людям  цього  не  поясниш.  Доведеться  сьогодні  спати  голодними,  а  крім  вчорашньої  перемерзлої  картоплі  ніхто  в  роті  й  риски  не  тримав.  Молодого  хлопця  стягнули  в  яр,  аби  не  лежав  при  дорозі,  і  швидко  почали  мазати  салом  п’яти,  бо  будь-якої  миті  в  їхньому  напрямку  міг  вирушити  каральний  загін.  
Та  здобич  таки  була.  Кирпатий  Лаврін  устиг  закинути  «кішку»  й  зірвати  з  рук  у  перепудженої  жінки  валізу.  Доки  хлопці  бігли,  Лаврін  розмірковував  над  тим,  чим  же  ж  йому  пощастило  поживитися  –  і  це  на  фоні  невдач  Остапа,  який  колись  пустив  йому  юшку  з  носа  за  те,  що  Лаврін,  ставний  чепурний  парубок,  взяв  Одарку  за  особливе  місце  на  вечорницях.  Подумаєш,  цяця!  Кому  вона  треба,  та  Одарка,  хай  собі  догниває  небіжчиця.  Не  зумів  її  вберегти  Остап  від  червоних,  тепер  довго  мучитиметься.
Повернувшись  у  лігво,  хлопці  розчаровано  попадали  на  лежанки,  чатовий  розвів  вогнище  й  пішов  оглянути  територію.  Лаврін  переможно  сів  у  свій  куток  і  поклав  валізу  на  коліна.  Вона  була  чималого  розміру,  але  судячи  з  ваги  –  напівпорожня.  Аби  ж  там  були  продукти,  може,  якась  консервація  чи  сухарі.  Це  вже  було  б  непогано.  На  перший  час  перебитися.  Якісь  речі  теж  мали  цінність,  позаяк  їх  можна  було  обміняти  на  імпровізованому  ринку  в  місті.  Там  заводи,  фабрики.  Голод  там  не  настільки  доконав  людей.  Хоч  хліба  можна  виміняти,  свіжого  запашного  хліба…  Заради  нього  Лаврін  був  готовий  убити,  віддати  будь-яке  золото,  лише  б  знову  відчути  себе  ситим.
Агов,  Лавре,  що  там  маєш?  Ану,  покажи  товариству!  –  порушив  тишу  Остап.  –  Сам  знаєш  порядок:  здобич  ділиться  порівну.
Лаврін  відірвав  тяжкий  погляд  від  валізи,  намацавши  наган  у  кишені,  і  просичав:  «Ти,  Остапе,  у  свій  рот  заглядай,  а  в  мій  не  треба!»  Склепіння  ураз  обвалилося.  Такої  нахабності  Остап  ніколи  стосовно  себе    не  дозволяв,  але  невдалий  наліт  змінив  розстановку  сил.  Решта  харцизяк  сиділи  й  мовчки  спостерігали  за  тим,  що  відбувається.  Ах  ти  ж,  паскудо,  –  гримнув  Остап,  і  вже  хотів  навалитися  на  блідого  Лавра,  аж  раптом  пролунав  постріл.  Остап  розгублено  приклав  руку  до  живота  (невже  наважився?!)  й  повільно  осів  на  землю.  Крові  багато  не  було,  та  й  звідки  їй  узятися?  Очі  враз  заслав  туман.  Лавро  байдуже  подивився  на  ватажка,  а  тоді  промовив  до  інших:  «Ну,  що,  братва,  подивимося,  чим  нас  фортуна  почастувала?»  –  і  тремтячими  руками  відкрив  валізу.
Зсередини  на  нього  вибалушеними  очима  витріщалася  маленька  дівчинка  двох-трьох  місяців,  немов  все  ще  відчуваючи  запах  і  смак  материнської  цицьки.  Їй  байдуже  було  на  того,  хто  лежав  на  землі  і  на  тих,  хто  вражено  стояв  довкола  –  смертельний  голод  її  відпустив.
28.03.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729427
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2017
автор: Олександр Подвишенний