Ніяк, ніхто, ніде, ніколи
не змінить вітер перемін.
Але чому мені так небо коле,
чому мовчу я в далечінь?!
Чому кохав колись я колір
тих снів, що снилися мені?
А що тепер? Тепер лиш болі...
Тепер лиш болі неземні!
Усіх сонет, усіх теорій,
усіх, хто жив на цій землі...
Я бачу в іграшці прозорій,
дитячі сльози і свої.
Усяк усім усе утворить,
спотворить вітер перемін.
І наче вибухнули гори,
і калатає в серці дзвін.
Мов кличе світ на сповідь –
отямся, клята голова!
І що тепер? Де є та совість?
Пропита совість – її нема!
Вона зникла у лабіринтах,
у інтернетних кольорах,
у оголошеннях, що на зупинках,
в бі-сексуальних відчуттях.
Мчить морями мрій маршрутних
по впертих емоціях душі.
Вона зникає посекундно,
Хвилини їй – товариші!
І всі багаття, весь той спалах,
то є остання зірка у житті!
Зникає совість! Й кричать їй:
Слава! Слава!
Вмирає совість на Землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729497
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2017
автор: Микола Соловей