Вона боялася темряви, тому запалювала свічки,
Коли всі засинали – впорядковувала думки,
Розкладала по полицях, аналізувала життя.
Потім її враз нізвідки хапали туга і журба.
Їй було холодно. Їй було не по собі.
Під теплою ковдрою згасали зірки,
І падали вуглики у воду на дно,
На вулиці було тихо, там нікого не було.
Місто огортали тумани. Вулиця замовкала.
Тиша з'їдала будинки. Сльоза упала.
Прокотившись по руці, розбилась, мов скло.
Дзеркало на друзки — полетіло у відро.
Знала – це поганий знак, а що ще її чекає?!
Засинай сьогодні, дівчинко, бо завтра немає.
Спи, красуне, не думай, як Сонце встає,
Воно прокинеться завтра і погукає тебе.
Ти думаєш, їм тепло всім і байдуже, що ти одна?
Така, як сонце, покинута на милість творця,
Світи для них, дівчинко, витираючи останню сльозу.
Я тебе, дитинко, дуже міцно люблю.
23.12.2016
© Богдан Кухта
#Вірші_в_КУТочку
Підтримати автора:
4441 1144 2483 1947 - моно
4149 4999 9060 2763 - приват
[youtube]https://youtu.be/8NyRHCwsh-c[/youtube]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.04.2017
автор: Kukhta Bohdan