Давайте, давайте,
копайте, копайте, –
дитина зневажливо кинула через плече
– хай сонце, наприклад, в голівоньки вам напече,
а я вже втомилася правити ваші труди.
наталка регоче,
данилко зубами скрегоче,
сусід стоїть курить. а музика
грає: ходи, ходи.
[i]разом ми, мов зомбі,
всі ми зомбі разом
в кожному зубі, і в кожній пломбі
тримаємо, ледве стримуючись,
посттравматичний стокгольмський синдром.
працюймо, даваймо,
вичавлюймо з себе рабів,
а ще в нас крім рабства – смуток
звичайних радянських дубів.
разом стоїмо, поодинці хитаємось,
і гризуть нас похмурі думки:
на того, хто впаде перший,
покладаємо всі сподівання
й матюки, мов на віз клумаки –
попри все, хоч і всупереч тому,
чи якраз навпаки завдяки
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729873
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.04.2017
автор: sondag