Сонце розтоплює шкіру
в ластовиння-калюжі із рваними берегами
на виїждженому асфальті.
Сонце огортає теплом вії,
вицвітає їх на кінцях білим.
Закидаєш назад голову із заплющеними очима
і замружена душа проростає в небо.
Мов бобове дерево.
А розум твій при цьому, при цьому небі, ніби гомеопатичні ліки
розведений.
Сьогодні навіть морські котики лежать догори дриґом,
підставляючи сонцю свої жирові віддушини.
Сьогодні день, щоб долати найвищі дахи,
лежати на них, зростатися із шорстким рубероїдом,
погрожувати сонцю,
опіки отримувати, мов синці
відчувати їх лише вранішнім вечором.
Простір розчиняє твій цукор тілесності,
вивільняє чуттєвості і розтинає свідомості,
стирає з пам*яті небесного склепіння будову.
Вночі ж віддавати енергію холодній зорі,
розряджаючи плаский конденсатор шкіри.
Ніч навесні сліпа і мудра,
навчає читати шрифотм Брайля родимки на тілі,
навчає єдиної правдивої мови,
щоб дотиками випаровувати цукор моєї тілесності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730234
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.04.2017
автор: La_Ra